ТЕМА 6. МАРКЕТИНГ В ІННОВАЦІЙНІЙ СФЕРІ

1. Значення інноваційного маркетингу в комерціалізації інновацій.
2. Види інноваційного маркетингу.
3. Кон'юнктура ринку й аналіз попиту на інноваційний продукт
4. Технологія маркетингових досліджень по новому продукту.
5. Організація системи збуту нового продукту.

1. Значення інноваційного маркетингу в комерціалізації інновацій
Маркетинг – діяльність по вивченню ринку, управлінню та регулюванню виробництва та збуту товарів і послуг на основі інформації про кон’юнктуру ринку. Остання охоплює знання про положення товару на ринку та зовнішні фактори, поведінку користувачів, конкуренцію, досягнення і технологічні нововведення, діяльність уряду і законодавчих актах, засоби масової інформації, стан і прогнозування розвитку економіки, рівня інфляції та ін.
Маркетингові дослідження є основою для безпосереднього впливу на: зовнішній вигляд; ціну продукції; параметри виробництва та збуту (розмір та місце продажу, канали збуту та вид транспорту, поставники, посередники і ін.); умови пересування товару (реклама, стимулювання збуту і ін.).
Підсилена ринкова орієнтація інноваційної діяльності організа¬цій виявляється в практиці, що поширюється: на різних етапах інно¬ваційного процесу беруть участь споживачі наукомісткої продукції в її розробці й освоєнні. Це. з одного боку, у значній мірі пов’язане з прагненням виробників забезпечити стійкий ринок збуту, мати постійних замовників, а з іншого боку — дозволяє споживачу вноси¬ти не тільки свої корективи в інновацію, але й: контролювати весь хід розробки, виробництва і впровадження інновації. У ряді випадків за¬мовник може виступати і як ініціатор нової ідеї, і брати участь у її вирішенні, зокрема, з визначення характеристики інновації. Це при¬водить до встановлення стійких зв'язків між організацією-виготов-лювачем і замовником, коли виготовлювач стає не просто постачаль¬ником інновації, а учасником маркетингової діяльності, орієнтованої на запити кінцевого споживача.
Залучення споживачів до розробки інновації є одним з найваж¬ливіших факторів стимулювання інновацій. Найбільше поширення: ця форма спільної роботи одержує в організаціях авіаційної, автомо¬більної, верстатобудівної і приладобудівної галузей промисловості. Споживачі-замов ник и впливають на науково-дослідні і виробничі програми організацій — виготовлювачів продукції.
Ступінь участі різних підрозділів організації в розробці інновації визначається значною мірою сферою діяльності організації і характе¬ром продукції, що випускається ним.
У цілому слід зазначити, що в організаціях, що випускають това¬ри широкого вжитку, провідну роль при визначенні товарної і техно¬логічної політики виконують фахівці з маркетингу. В організаціях, що спеціалізуються на випуску продукції виробничого призначення, важлива роль у науково-технічній політиці належить конструкторсь¬ким і технологічним підрозділам.
Ініціатива розробки інновації, що виходить від керівників марке¬тинговою діяльністю, подається як результат маркетингового дослідження, що містить інформацію про потреби і попит ринку, про технологічні потреби і можливості організації, конкурентні аналоги на ринку, які організація здатна випускати.
Кінцевою метою інноваційного процесу є комерційне освоєння інновації і її рентабельне використання, Це досягається: в тих випадках. коли дослідження і розробки із самого почате}' орієнтовані на вироб¬ництво, коли існує реальна можливість збільшити інвестиції в необ¬хідні матеріально-технічні ресурси, уніфікувати окремі стадії науково-виробничого циклу і заздалегідь визначити відповідність інновації ви¬могам виробництва і потребам покупців. Через такі складності лише відносно невелика частіша інновацій впроваджується у виробництво.
Більшість невдач із впровадженням інновації у виробництво фахівці бачать в інноваціях, що виникають на базі нових знань, а не потреб [1].
Інновація стає товаром на певній стадії процесу "ідея — ринок", коли усвідомлена реальна можливість комерціалізації ідеї, проведена експертиза, визначені можливі галузі застосування.
Інновація повинна задовольняти стандартні вимоги до товару. Інновація може мати вигляд патентів, виробничого досвіду, експери¬ментальних чи промислових зразків устаткування, апаратури, іншої техніки, а також нових технологічних процесів. Тільки так інновація стає товаром і може бути предметом передачі (продажу).
Усі високотехнологічні фірми розвинутих країн виробляють вигідні для них правила передачі інновацій, що в даний час набули' характеру інноваційної стратегії. На порозі ринку швидко росте кількість нововведень, і вступ у ринкову фазу є критичним моментом "життєвого цикл}-" інновації. Якщо ринок відкидає новий продукт, то витрати стають марними. У випадку успішного виходу продукту на ринок попит на дану інновацію зростає, досягає максимуму і потім починає знижуватися, відповідно зменшується прибуток.
У ринковій фазі одночасно ростуть пропозиції, конкуренція і по¬пит. З "являється велика кількість організацій-імітаторів, які прода¬ють аналогічний товар, порушують право інтелектуальної і промис¬лової власності, яка охороняється законодавством.
Для надійного захисту своїх прав творці інновації прагнуть запа¬тентувати її в країнах — основних потенційних конкурентах. На практиці ведучі фірми одночасно патентують свої новинки в основні індустріальне розвинуті держави.
Правові системи різних країн передбачають різні терміни охоро¬ни прав власності на інновацію — від 5 до 10 років. Цей термін, як правило, відповідає "життєвому циклу" продукції і технології. Біль¬ше того, у сучасних умовах відбувається швидке скорочення термі¬нів, як розробки, так і ринкового життя інновації.
Тому всі власники інновації зацікавлені в максимально швидкій її комерціалізації. Ті з них. хто здатний власними силами розробляти і продавати інновації в матеріальному вигляді (продукція, устаткування. засоби технологічного оснащення, комплектуючі вироби), вико¬ристовують наступну стратегію [1].
На першому етапі "життєвого циклу" перевага віддається прода¬жу інновації в матеріалізованому вигляді, коли наочно видно, як ре¬алізовані нові ідеї, принципи, процеси.
На другому етапі інноваційний обмін супроводжується прямими інвестиціями. Це відкриває для продавця нові ринки, дає економію оплати праці, транспортних витрат і т.д., а також дозволяє збільшити прибуток.
На третьому етапі перевага віддається продажу ліцензій, тобто
передачі прав власності на запатентовану і не запатентовану інновацію, її використання. ;
Перспективним джерелом інновацій є малі організації, у яких не:
вистачає власних засобів для доведення технології до ринкової стадії. В іноземній практиці все більш важливим джерелом інновацій стають невеликі організації венчурного типу, технопарки. що залучають до себе капітал зацікавлених фондів, корпорацій.
Передача інновації може здійснюватися в різних формах, різними способами і за різними каналами, Вона, може передаватися на комер¬ційній та некомерційній основі, бути внутріфірмовою, внутрідержавною і міжнародною. Формами передачі інновацій на некомерційній основі є:
• інформаційні маси науковї, виробничо-технічної, навчальної, довідкової спеціальної літератури, комп'ютерні бази да¬них, патентні описи, стандарти, довідники, Інтернет і т.п.;
• науково-практичні конференції, симпозіуми, семінари, виставки, ярмарки;
• делегації спеціалістів;
• навчання, стажування, практика студентів, вчених і фахівців, здійснювані на паритетній основі вищими навчальними заклада¬ми й організаціями;
• спільні фундаментальні дослідження на паритетних засадах;
• перехресне ліцензування на паритетній основі;
• міграція вчених і фахівців з наукових у комерційні структури і назад;
• утворення нових невеликих, високотехнологічних організацій венчурного типу фахівцями з вузів і організацій.
Основний потік передачі інновацій у некомерційній формі приходиться на інформацію про фундаментальні наукові дослідження, наукові відкриття і винаходи.
Формами комерційної передачі інформації є:
- продає зразків нової техніки для вивчення технічних харктеристик; та проведення тестів
- продаж інновацій у матеріалізованому вигляді — верстатів, агрегатів, програмокерованого устаткування, технологічних ліній та ін,;
- прямі інвестиції і будівництво, реконструкція, модернізація організацій і виробництва, що супроводжують їх;
- портфельні інвестиції, у тому числі створення спільних ор¬ганізацій, якщо воно супроводжується потоком інвестиційних то¬варів, а також лізингом;
- продаж патентів;
- продаж ліцензій на незапатентовані види промислової власності — ноу-хау, технологічний досвід, супровідні до переданого устатку¬вання документи, інструкції, схеми, технологічні процеси, а також навчання фахівців, консультативний супровід, експертиза й ін.:
- спільне проведення НДДКР, науково-виробнича кооперація;
- інжиніринг.
Варто підкреслити, що практично весь обсяг передачі інновації в комерційній формі оформляється чи супроводжується ліцензійним договором. У договорі можуть бути наступні вимоги:
- зобов'язання ліцензіара використовувати наукову технічну інфор¬мацію (ТІ) тільки у визначених межах (галузевий, територіальний аспект);
- зобов'язання ліцензіара і (чи) ліцензіата передавати всю інфор¬мацію про доробки, удосконалювання набутої ТІ;
- зобов'язання ліцензіара здобувати у вигляді так званих "пов'яза¬них закупівель" великий обсяг технологічно простої продукції — комплектуючих деталей, складальних одиниць, напівфабрикатів;
- вказівка терміну, протягом якого ліцензіат одержує роялті;
- включення в ліцензійну угод права ліцензіара користуватися то¬варним знаком, торговою назвою, що може становити до 25% всього обсягу ліцензійної угоди з вартості.
Комерційні передачі інновацій оформляються у вигляді договору (ліцензійного, про спільне виробництво, договор) закупівлі-продажу, про науково-технічне співробітництво).
На міжфірменому, державному і міждержавному рівнях інно¬ваційний обмін регулюється законодавчими актами національного і міжнародно-правового характер}; а також конкретними договорами й угодами між організаціями.
Виведення усіх видів договорів вимагає значних витрат часу, ек¬спертизи і багатоступеневих переговорів.

2. Види інноваційного маркетингу.
Виділяються два види інноваційного маркетингу: стратегічний та тактичний. В широкому змісті стратегічний маркетинг в інноваційній сфері – це використання фірмою специфічних прийомів координуючих робіт на ринку продуктів, капіталу, праці і технологій з метою максимізації корисність для власників ІП, для покращання або оздоровлення фінансового положення фірми. Стратегічний маркетинг виходить з традиційного розуміння маркетингу як "поділу ринку" або "стратегія по пристосування до ринку". Стратегічний інноваційний маркетинг може бути регулярним і санаційним.
Стратегічний регулярний інноваційний маркетинг використовується для підтримки конкурентоспроможності фірми і полягає в тому , що постійно формує і по мірі необхідності використовує технологічні (науково–технічні) і комерційні запаси продуктових і процесних інновацій, які здатні відновити або збільшити прибуток ІП в випадку погіршення кон’юнктури збуту продукту, що випускався раніше або у випадку подорожчання ресурсів і тоді стають необхідними ресурсозамінні технологічні процеси і обладнання.
Регулярний інноваційний маркетинг є частиною стратегічного менеджменту і органічно вписується у "концепцію діаманта" (Diamond Concept), автором якої являється видатний американський економіст Майкл Портер. Згідно з цією концепцією при зростаючому ступені конкурентності ринку, на яких працює фірма, запорукою її конкурентоспроможності, підтримки і покращення фінансового стану стає інноваційність. Тобто здатність наявних власних технологій (або за рахунок доступу до технологій, що робляться на замовлення, і які купуються за ліцензіями) та комерційних ноу–хау в сфері збуту і постачання, постійно оволодівати випуском і продажем нових продуктів, що користуються попитом, а також освоювати нові технологічні процеси (при необхідності з новим технологічним обладнанням), які спираються на пропозицію доступних і дешевих покупних ресурсів. Перше дозволяє вигравати продуктову конкуренцію, друге робить можливим без втрат з прибутковістю успішно приймати участь в ціновій конкуренції.
Стратегічний санаційний інноваційний маркетинг передбачає використання так званих аллокаційних інновацій, що полягають в реорганізації підприємства. При цьому мається на увазі така реорганізація, яка передбачає перерозміщення активів і пасивів ІП, що веде до іншого розподілу активів між реальними і фінансовими активами (наприклад, в зв’язку з дробленням фірми на материнську і перспективні дочірні, які здатні краще мобілізувати засоби, що були залучені і взяті в позику), реальними матеріальними і нематеріальними активами (можливо, з виділенням частини останніх з балансу і відповідним скороченням власного капіталу фірми) до зміни структури пасивів (як частинний випадок, до конвертації частини заборгованості додатковим випуском акцій) і інші.
Для санаційного інноваційного маркетингу також характерно, що на першому місті (в якості більш короткострокових в своєї реалізації) виступають не продуктові інновації, а процесні, що ведуть до економії найбільш дорогих ресурсів що купуються, а також зниженню постійних (умовно постійних) витрати.
Тактичний маркетинг в інноваційній сфері - це засіб виводу на ринок нових продуктів, які можуть бути новими для ринку (споживачів) або новими лише для конкретної фірми, яка освоює їх випуск (приєднуючись до "піонерів" даних продуктових інновацій в порядку горизонтальної або конгломератної диверсифікації або здійснюючи переспеціалізацію, зв’язану з виходом з одного продуктового ринку і входом на другий).
Тактичний інноваційний маркетинг включає в себе:
а) підготовку до розміщення на ринку нового продукту (або додаткової кількості вже відомого на ринку продукту на нових сегментах ринку, коли в результаті освоєння більш прогресивних виробничих технологій стає можливим випускати значно більший об’єм)
б) систему заходів з просування продукту на ринок, яка включає в себе:
• маркетингові дослідження по новому продукту (включаючи позиціювання нововведення);
• маркетингові дослідження по новим сегментам ринку для продукту що випускався раніше;
• попереднє (пробне) розміщення на ринку (на нових його сегментах) продукту – зондаж ринку;
• рекламу нового продукту;
• організацію адекватної системи збуту (для наукомістких продуктів довгострокового користування, а також системи технічного обслуговування) нового продукту (з максимально можливим використанням систем збуту, які є у ІП, і технічного обслуговування);
• забезпечення готовності поставляти продукт на любих найбільш зручних для покупців і доступних за ціною (найбільш конкурентних) умовах (базисах) поставки, оплата, порядку проходження платежів і т.п.;
• закріплення продукту на ринку шляхом формування постійної клієнтури (при максимізації первинних продаж).

3. Кон'юнктура ринку й аналіз попиту на інноваційний продукт
Аналіз попиту на науково-технічну продукцію — один з найваж¬ливіших напрямків у діяльності організацій, що займаються НДДКР. В умовах ринкової економіки аналіз попиту на науково-технічну .продукцію має першорядне значення. Аналіз попиту на нововведен¬ня проводиться і в наступних напрямках:
1) аналіз потреби у випущеному і (чи) реалізованому нововве¬денні чи новій послузі;
2) аналіз попиту на нововведення і пов'язані з ним послуги та вплив на них різних факторів;
3) аналіз впливу попиту на результати діяльності підприємства;
4) визначення максимальної можливості збуту й обґрунтування плану збуту з урахуванням вирішення перших трьох завдань, а також виробничих можливостей фірми.
Особливості розвитку нововведень і різноманітність їх видів багато в чому визначають специфіку аналізу попиту на них у кожнім кон¬кретному випадку.
Насамперед, необхідно уточнити, до яких нововведень — базис¬них чи удосконалених — відноситься продукція, попит на яку підля¬гає вивченню. Таку ідентифікацію можна здійснити двома способа¬ми. По-перше, за допомогою побудови кривих життєвих циклів про¬дукції на основі даних про обсяги тривалості її пропозиції чи збуту на ринку. Якщо циклічна хвиля укладається в більш високу і термін життя продукції невеликий відносно "великої" хвилі, мова йде про еволюційні чи часткові нововведення.
По-друге, підприємство, що робить інноваційну продукцію, про¬водить порівняльний аналіз параметрів раніше виробленої і нової продукції за визначеною схемою. При цьому виявляються [2|:
- наявність у конструктивній розробці нового виробу в порівнянні зі старим принципово інших підходів, наприклад, невідомих за¬конів і закономірностей;
- кількість нових деталей, вузлів у виробі чи операцій у технології;
- додаткова сума витрат на зміну виробу і її частка у витратах на но¬вий виріб.
У результаті такого аналізу нову продукцію можна згрупувати в три групи: перша, котра раніше не існувала (наприклад, лазерні дис¬ки); друга, котра вироблялася раніше, але істотно змінена за матеріалом чи конструкційним рішенням (наприклад, електрочайник з елементом живлення, вмонтованим у підставку). третя, що одержала тільки нове оформлення (наприклад, зубна паста в аерозольному ви-конанні)
Інноваційна продукція дуже різноманітна за формами Вона може мати натурально-речовинну форму (наприклад, верстати, товари для населення) чи не мати (ноу-хау, патенти, ліцензії) Продукція може розрізнятися за призначенням (для цілей виробництва чи кінцевого споживання), видами продукції. Внаслідок цього аналіз попиту і створення інформаційної бази для його проведення мають специфіку в кожнім конкретному випадку.
Для управління попитом підприємству — виробнику нової продукції необхідно знати фактори, що впливають на величину і харак¬тер попиту і названі детермінантами попиту. Детермінанти, що впливають на попит на нововведення, значно відрізняються від фак¬торів попиту на традиційно пропоновану споживачам продукцію.
Усі факторії попиту на нову продукцію можна розділити на внутрішні і зовнішні.
1. Якщо підприємство робить нову техніку то для її поширення на ринку величезне значення мають конструктивні особливості пропонованого зразка Якщо він не відповідає галузевим стандартам, то ус¬кладнюється його післяпродажне обслуговування і виключається можливість використання в якості комплектуючого Наслідком цього є відсутність попиту на дану продукцію чи його низький рівень.
2. Аналогічно стандартам на забезпечення попиту на нову продукцію кінцевого побутового споживання (одяг, взуття, меблі ) впливає мода. Якщо її дія не врахована, нова продукція не знайде попиту
3. Не менш важливим фактором попиту є якість нової продукції Безвідмовність роботи нової техніки, технологи, відсутність явних і прихованих дефектів ) товарах народного споживання сприяють по¬питу на них, і навпаки, виявлення браку в процесі експлуатації нової продукції знижує на неї попит
4. Фактором. що сприяє попиту є умови продажу, зокрема, забез¬печення гарантійного і сервісного обслуговування нової продукції По відношенню до нової техніки і технології це установка, налагодження, обслуговування, забезпечення запасними частинами, створен¬им спеціалізованих майстерень і мобільних бригад з її обслуговування
5. Між величиною витрат на наукові дослідження І розробки, по¬явою нової продукції, прискоренням впровадження її у виробництво, і виникнення попиту на неї існує прямий зв’язок Чим вищі витра¬ти на наукові дослідження і розробку фірми-постачальника, тим швидше розповсюджується продукція.
6. Високий технічний рівень підприємства-виготовлювача забезпечує швидкий перехід до якісно нового ступеня виробництва, що дозволяє прискорювати пропозиції ринку принципово нової продукції, як технічного призначення, так і особистого споживання, стимулюючи виникнення попит}
7. В свого чергу високий технічний рівень підприємства-виробника впливає на швидкість освоения навої продукції що в умовах інфляції, яка гальмує інноваційний процес, має величезне значення. Одночасно швидкість освоєння в умовах ринкової конкуренції стимулює виробництво і пропозицію нової продукції Стратегія випередження спрямована на забезпечення незадоволеного ринкового попиту, що дозволяє завоювати новий сегмент ринку, збільшити обсяг ви-робництва І змінити витрати на нову продукцію.
8. Стимулюючий вплив на попит здійснює транснаціональний рівень галузі (фірми) Чим він вищий, тим ширша зовнішня інтег¬рація галузі, на більшу кількість іноземних ринків виходить нова продукція, прискорюється її поширення і збільшується попит.
9. Одним з найбільш важливих факторів попиту є встановлювана ціна на нову продукцію Знижки до ціни й Інші цінові пільги сприяють про¬суванню нового товару на ринки Крім того, ціна в цьому випадку мо¬же використовуватися як бар’єр для проникнення на ринок нових фірм.
10. Для визнання нового виробу (технології) ринком і, отже, за¬безпечення попиту на нього велике значення має вибір найбільш ав¬торитетного покупця що створює "авторитетну думку"" про дану продукцію. Така збутова стратегія називається "стратегією світила”. Причому перші покупці користуються пільговими умовами придбан¬ня товару, сприяючи своїм авторитетом підвищенню попиту, на відміну від тих, котрі здобувають продукт не в числі піонерів.
11. Вибір ринкового сегмента сприяє не тільки цілеспрямовано¬му формуванню попиту на нову науково-технічну продукцію, але й обліку виробником її конструктивної специфіки, властивої для кон¬кретного споживача (підприємства, галузі) оформлення, рівня цін, і в кінцевому рахунку — підвищенню попиту
12. Величезну важливість для поширення нової науково-технічної продукції мають комунікаційні фактори - відкритість чи за¬критість контактів в інформаційному відношенні
13. Близько до комунікаційного стоїть фактор реклами. Висо¬кий рівень витрат на рекламу в загальних витратах на виробництво і реалізацію нової продукції сприяє формуванню і підвищенню попиту на неї, і навпаки
14. Одним з найбільш важливих внутрішніх факторів попиту на науково-технічну продукцію е рівень професійної підготовки персоналу підприємства-виробника. Чим вищий освітній і професійний рівень інженерних і робочих кадрів, тим вища якість розробки і гото¬вої продукції В свою чергу, чим вищий рівень службовців, тим біль¬ше гарантій у виготовленні продукції відповідно до експерименталь¬ного зразка (за дизайном, матеріалом І т.п.) і збуту в запланованому обсязі, забезпечуваному персоналом служби маркетингу (збуту).
Зовнішні детермінанти ПОПИТУ, на інноваційну продукцію.
1. Якщо, загальноекономічний стан держави стабільний, рівень інфляції невисокий, то не порушується процес відновлення технічної бази виробничих підприємств — основних споживачів нової науко¬во-технічної продукції, і на неї постійно існує попит, що стимулює науково-технічний прогрес у суспільстві. Економічна дестабілізація суспільства унеможливлює вкладення засобів у техніко-технологічні інновації через їхнє швидке знецінення і погіршення фінансового стану підприємств — користувачів нововведень. Наслідком цього є падіння попиту на нову продукцію виробничого призначення.
Одночасно, з тої ж причини, серед визначених груп споживачів мо¬же виникнути і збільшитися попит на нову побутову техніку, придбан¬ня якої пов'язане зі спробою вкласти гроші, що знецінюються, у това¬ри тривалого користування. Це необхідно враховувати виробникам при розробці виробничої програми і проведенні рекламної компанії. Навіть незначні, але активно рекламовані удосконалення побутової техніки викликають в умовах інфляції неадекватно високий попит на неї.
2. Особливості політичної обстановки мають величезне значення для підприємств, що виробляють науково-технічну продукцію. Якщо для постачання нової науково-технічної продукції І товарів побутово¬го призначення в конфліктні регіони політична нестабільність є галь¬мом, то для збуту військово-технічної продукції вона ж буде стиму¬лом, породжуючи і стимулюючи попит на нові види техніки, тобто даний фактор може діяти різнонаправлено.
3. Велике значення для стимулювання розробки, пропозиції та попиту на інноваційну продукцію має правове забезпечення госпо¬дарської діяльності. Якщо наука і наукове обслуговування, вироб¬ництво і вкладення засобів у технічне переозброєння суб’єктів рин¬кової економіки користується податковими пільгами, це служить мо¬гутнім фактором, що стимулює розробку і впровадження науково-технічних нововведень, тобто попит на них навіть в умовах інфляції 6уде існувати.
4. Несприятлива екологічна обстановка в регіоні і жорсткість за¬ходів її державного регулювання служать стимулом попиту на нову продукцію як виробничого, так і побутового споживання. Причому урбанізація, що викликає погіршення екології, з часом буде все біль¬ше стимулювати попит на засоби захисту, як навколишнього середо¬вища, так і населення від її шкідливого впливу.
5. Одним з факторів попиту на нові вироби і технології є сам тех¬нічний прогрес і в зв’язку з його прискоренням швидке моральне старіння великої кількості видів продукції. Якщо в сфері виробничо¬го споживання відновлення техніки трохи гальмується наявністю нормативної бази на списання основних засобів, то в сфері особисто¬го споживання це відбувається більш активно при одночасній дії фак¬тора моди. Таким чином, закономірність науково-технічного циклу, періодичність внаслідок її дії. перехід до якісно більш високого тех¬нічного рівня створюють можливість виробництва принципово нової науково-технічної продукції для сфер виробничого й особистого спо¬живання, стимулюючи позитивну динаміку попиту на неї.
6. Важливим фактором попиту є співвідношення старої і нової продукції на ринку, що частково породжується дією попереднього. Оскільки попит на продукцію, пропоновану на ринку тривалий час, поступово згасає, це згасання викликає попит на її нові види, що приводить до циклічності попиту і стимулює відновлення продукції.
7. Важлива, стимулююча попит дія здійснює підвищення ефек¬тивності роботи споживача нововведень, підвищення фондовідда¬чі, зниження матеріалоємності і трудомісткості, випередження кон¬курентів за якістю, часом випуску нової продукції й іншими показни¬ками.
8. Одним з факторів попиту на нову продукцію є дієвість рекла¬ми, на яку в свою чергу впливає її вид і форма, місце і час проведен¬ня, тривалість рекламної кампанії, а також психологічне сприйняття реклами споживачем нововведення.
9. Доходи споживачів — фактор, що прямо впливає на характер попиту: чим вони вищі, тим більший попит. Причому це стосується попиту на звичайні товари і товари вищої категорії, до яких відно¬ситься і науково-технічна продукція (на відміну від товарів нижчої категорії, на які падає попит при підвищенні доходів споживачів, не-зважаючи на проведені нововведення).
10. Наявність на ринку "старих" товарів аналогічного призначен¬ня є чинником, що знижує попит на нову продукцію. Отже, виробник повинен для формування попиту на неї при виході на ринок встановити ціну нижчу - ніж ціна товарів-замінників. Інакше — наявність товарів-замінників знижує попит на нові товари.
11. Укрупненим фактором, що ніби акумулює дію багатьох попе¬редніх факторів, таких, наприклад, як політична, економічна, право¬ва, невизначеність попиту на продукцію кінцевого, особливо побуто¬вого споживання, є невизначеність самої науково-технічної про¬дукції. Даний фактор знижує попит, причому він діє постійно і поро¬джується самою суттю інновацій.
Класифікація факторів попиту дозволяє не тільки виділити ті. котрі сприяють його формуванню, але й ранжувати їх за ступенем найбільшого впливу на результативний показник.
Дуже важливою для аналізу попиту на нову продукцію є його ди¬ференціація за формами утворення, що відображає стадії життєвого циклу продукції. При цьому розрізняють:
1. Потенційний попит, що виникає на стадії розробки і підготов¬ки нової продукції до виходу на ринок. Його підвищенню сприяє відкрита комунікація фірми-виробника.
2. Що формується, — складається на етапі виходу нової про¬дукції на ринок.
3. Що розвивається, — на етапі у твердження нової продукції на ринку.
4 Що сформувався, — відповідної стадії зрілості науково-техніч¬ної продукції.
Самим неприємним моментом для виробничого підприємства може бути поява замість сформованого попиту у четвертій групі — згасання попиту, що почався до моменту переходу з категорії нової в серійно вироблену продукцію.
Аналіз попиту споживачів дозволить не тільки визначити ступінь його задоволення, але й врахувати їхнє бажання при створенні нової продукції.
Аналіз попиту за місцем придбання дозволяє оцінити ефек¬тивність і доцільність використовуваного каналу товароруху. що особливо актуально при реалізації нової продукції для населення,
Цікавий аналіз попиту за намірам и покупців. Він дає можливість врахувати їхні вимоги ще на стадії розробки продукції, що дозволяє уникнути її технічної невизначеності.
Усе це дозволяє уникнути помилок при проектуванні нової про¬дукції і плануванні виробничої програми і не включати в неї ті види нововведень, що не будуть користуватися попитом.


4. Технологія маркетингових досліджень по новому продукту. Позиціонування інновацій
Маркетингове дослідження по новому продукту націлюється на оцінку існуючого і прогнозування динаміки майбутнього попиту на продукт на конкретних сегментах ринку (серед груп споживачів із визначними сегментоутворюючими ознаками).
Вибір нового продукту може здійснюватись консервативним чи радикальним методами.
Консервативний метод передбачає підбір продуктів за критеріями найбільшої відповідності тим спеціальним активам (спеціальному технологічному обладнанню, досвіду і навикам персоналу, клієнтурі, запасом специфічних напівфабрикатів і компонентів), якими вже володіє ІП. Це робиться для того, щоб мінімізувати як збитки при переключенні на інший продукт ("бар’єри по виходу з ринку" в вигляді недоамортизації спеціальних активів, що обслуговували продукт, який випускався раніше, необхідності сплачувати податок з майна, що перетворюється в актив що не функціонує, трансакційним витратам для підготовки їх до реалізації і ін.), так і капіталовкладення в освоєння нового продукту (витрати на придбання нового технологічного обладнання, виготовлення оснастки, придбання технологій і т.п.). Такий метод характерний для капіталомістких виробництв з підвищеною питомою вагою спеціальних малоліквідних активів, а також для ІП, що володіють довгостроковою низькою фінансовою привабливістю та кредитоздатністю (на відміну від ІП, яке, мабуть, лише на короткий термін виявилися неплатоспроможними).
Радикальний метод полягає у виборі найбільш платоспроможних споживачів з попитом що незадоволений, а не продукту як такого. Очевидно, що таким чином будуть вибиратись, як правило, найбільш фінансово ефективні продуктові проекти, які, однак, будуть потребувати в високих стартових інвестиціях. На перший погляд, вони можуть здаватися нереальними для ІП. Даний метод вибору продукту (проте він і зветься радикальним) передбачає, що засоби фінансування високих стартових інвестицій за рахунок коштів, що залучені, можуть бути знайдені шляхом запрошення інвесторів і кредиторів до участі у прибутку, що очікується. Однак майбутні прибутки що залишаються, невеликі в процентному відношенні, за своєю абсолютною величиною забезпечить ініціатору відповідного продуктового проекту досить задовільну дохідність з вкладень власного капіталу.
Радикальний метод вибору продукту особливо характерний для більш динамічного малого і середнього бізнесу. В той же час цей метод реальний і для більш великого ІП, включаючи навіть ті, що перебувають у фінансовій санації. В останньому випадку рекомендується засновувати або "відпочковувати" для випуску радикально вибраного нового продукті суворо спеціалізовані однопродуктові ІП і залучати туди венчурний капітал, який заради участі в прибутку готовий втратити контрольний пакет в цих дочірніх фірмах.
Маркетинговому дослідженню по нововведенню повинно передувати позиціонування цього нововведення, тобто виявлення тих сегментів ринку (груп споживачів), де (у кого) на подібний продукт може бути підвищений і хоча б не повністю задоволений попит. При цьому необхідно оцінити як ємність, так і цінову еластичність цього попиту.
Ємність попиту представляє собою сукупну грошову масу, яка може бути виділена споживачами на купівлю даного продукту (при будь-яких поєднаннях його ціни і кількості продажу). Графічно це відображається тим, наскільки лінія попиту в координатах "ціна–продажу" переміщена вправо від початку координат (тобто наскільки великим буде кількість продажу при однієї і тієї ж ціні на продукті).
Цінова еластичність попиту – це показник того, наскільки кількість продаж буде змінюватись в результаті зміни продажної ціни (говорять про "граничну", або "маржинальну" зміну кількості продаж при зміні ціни на одиницю або один процент). При більш детальному вивченні намагаються виявити не тільки середню цінову еластичність попиту (тоді в системі координат, що приведена вище він відображається прямою лінією), але і еластичність попиту відносно різних базових цін (в різних точках лінії попиту, яка в цьому випадку перетворюється в криву з різним нахилом, або з різною "точковою еластичністю попиту", в різних своїх точках).
Бажаною являється також оцінка залежності між доходами споживачів на цільовому для продукту сегменті ринку і вірогідною кількістю його покупок (споживання) при кожній даній ціні на продукт.
Труднощі маркетингових досліджень по новим для ринку продуктам полягають в тому, що опитування фокусних груп споживачів зі звичайними прямими питаннями про припустимі для них ціни і кількість покупок тут менш годиться в силу новини продукту для споживачів, які на моменту опитування просто не достатньо знайомі з ними6.

6. Організація системи збуту нового продукту.
Налагодження адекватної системи збуту нововведення передбачає, з обліком характеру продукту, вибір однієї (або декількох) дослідницьких альтернатив:
1. Збут безпосередньо споживачеві нового товару по прямих договорах з ними, якщо це ІП, або через власну роздрібну торгівельну мережу виробника (в тому числі через дочірні дрібно–торгівельні або лізингові фірми, які товар не стільки продується за його ринковій ціною, скільки передається по трансферним контрактам на реалізацію, включаючи реалізацію через лізинг, можливо, прокредитований родинним банком). При цьому прямий продаж споживачам здійснюється: за договорами постачання, якщо продукт стандартизовано; за договорами купівлі–продажу або угод, якщо продукт буде використовувати по індивідуальному замовленню; за договорами лізингу (хайєрінгу, рейтингу – використовуючи власний обслуговуючих персонал), якщо продукт відрізняється завищеною вартістю і складністю в експлуатації.
2. Продаж оптовим–торгівельним ІП (крупним покупцям, але не споживачам).
3. Збут в незалежно–роздрібну торгівельну мережу (більш малим покупцям, які також не являються споживачами).
4. Придбання франшизної ліцензії (franchissing) на збут під знаком, що зарекомендував себе, з отриманням з франшиссору освоєних і закріплених ним збутових і закупівельних ліній, клієнтури, а також технологій (як виробництва так і продажу).
5. Любий з перших чотирьох перелічених варіантів, але з залученням посередників (ті, що не займають власну позицію на ринку товарів, тобто ті, що не здійснюють з ним операцій, одночасно від свого імені і за свій рахунок), в випадку: брокерів, торгівельних агентів, комісіонерів і консигнаторів, що працюють з фірмою–постачальником на основі господарських угод, які передбачають вірогідність пред’явлення до незалежним від принципала посередників (особливо до юридичних осіб) позовів про відшкодування повного прямого і непрямого збитку.

Державне регулювання інноваційного розвитку

1. Суть та інструменти інноваційної політики
Комплекс структур і механізмів, які забезпечують одержання, накопичення науково-технічних знань у країні й умови їх використання, складають національну систему нововведень.
У сучасних умовах сформувалися три головні типи моделей науково-інноваційного розвитку країн [69, 71, 83]:
1. Країни з високим інноваційним коефіцієнтом, які орієнтуються на лідерство в наукових дослідженнях, реорганізацію великомасштабних цільових проектів, що охоплюють усі стадії інноваційного процесу. Це США, Великобританія, Франція. У цих країнах формується інноваційний тип суспільства.
2. Країни, орієнтовані на поширення нововведень шляхом створення сприятливого науково-технічного середовища (Німеччина, Швеція, Швейцарія).
3. Країни, що стимулюють інноваційним шляхом розвиток інноваційної структури, яка забезпечить сприйнятливість досягнень світового науково-технічного процесу. Такі держави, як Японія, Південна Корея координують дії різних секторів у сфері науки та технологій.
Україна взяла на себе великі зобов'язання перед світовою спільнотою, підписавши в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро концепцію сталого розвитку в XXI ст. — Декларацію Ріо. Тому нагальною проблемою є розроблення політики сталого інноваційного розвитку держави й побудови економічного механізму її забезпечення та реалізації в ринкових умовах.
Термін “інноваційна політика” широко використовується з 1967 року, коли він був використаний у доповіді “Технологічні нововведення: управління та умови здійснення”, підготовленій Міністерством торгівлі США. Інноваційна політика є більш широким поняттям ніж науково-технічна, оскільки об’єднує науку, техніку, підприємництво, економіку та управління.
Під інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та взаємопідтримуючих економічних, правових, організаційних і соціальних методів планування, стимулювання, регулювання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах. Інноваційна політика - це система науково-технічних, виробничих, управлінських, організаційних, фінансових та інших заходів з ініціювання інноваційних процесів та підвищення їх економічної та соціальної ефективності.
Основним завдання державних органів є визначення мети інноваційної політики, основних принципів її здійснення, а також механізму реалізації відповідних заходів.
Метою інноваційної політики провідних країн світу є сприяння розвитку науки й техніки, підвищення інноваційної активності, що забезпечує конкурентоспроможність національної продукції на світовому ринку, обороноздатність країни, покращує екологічну ситуацію, а також сприяє розвитку венчурного довгострокового бізнесу. Виходячи з цієї мети, держава визначає пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності та обирає основні шляхи підтримки підприємств, які працюють над виконанням державних інноваційних програм.
Пріоритетні напрями — це тематичні сфери науки і техніки, які мають першочергове значення для досягнення перспективних і поточних цілей соціально-економічного розвитку. Вони формуються під впливом національно-економічних, політичних, екологічних та інших чинників. Залежно від масштабу вирізняються глобальні (загальносвітові), міжнародні (система країн) і національні (окремі країни) пріоритети розвитку науки й техніки.
Пріоритетні напрями деталізуються в переліку критичних технологій, які мають міжгалузевий характер, при цьому ураховується їх вплив на конкурентоспроможність продукції, якість життя, поліпшення екологічної ситуації.
Держава одночасно розробляє і принципи, на основі яких буде проводитись політика в науці та в інноваційній сфері, а також механізм реалізації цієї політики. Ці принципи залежать від економічної системи, яка склалась у країні, механізмів економіко-правового регулювання економічних відносин, соціального розвитку країни. Практично в усіх індустріальних країнах нововведення є одним з пріоритетних напрямів у політиці уряду, адже це основа національної незалежності й економічного розвитку. Наприклад, у довгостроковій програмі реформ Б. Клінтона1, яка була ухвалена Конгресом у 1993 p., головна роль відводилась досягненню країною світового науково-технічного лідерства. Програма передбачала послідовну реалізацію доктрини «глобальної технологічної конкурентоспроможності США в умовах глобальної конкуренції».
Інноваційна політика є важливою частиною державної економічної політики, але разом з тим має самостійний характер і є динамічним інструментом державного господарювання та підприємництва.
Інноваційна політика спрямована на створення сприятливих умов для розвитку інноваційних процесів; на концентрацію фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах науки, зменшення ризику приватних компаній у процесі розробки нової високотех-нологічної продукції; складання комплексних прогнозів національного інноваційного розвитку; формування цільових науково-технічних програм; створення ринку для нововведень, скорочення витрат фірм, що здійснюють НДДКР; на поширення науково-технічних знань як найважливішого економічного ресурсу.
До основних принципів державної інноваційної політики належать:
1) урядова підтримка фундаментальних досліджень;
2) пріоритет інновацій над традиційним виробництвом;
3) свобода наукової і науково-технічної творчості;
4) правова охорона та патентний захист інтелектуальної власності;
5) інтеграція наукової, науково-технічної діяльності й освіти;
6) підтримка конкуренції у сфері науки і техніки, інноваційної діяльності;
7) концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах НДДКР;
8) створення загальногосподарського, інноваційного клімату; заохочення відновлення капіталу особливими пільгами при впровадженні нових, що раніше не використовувались у виробництві, видів устаткування, сировини, матеріалів, енергії;
заохочення розвитку відсталих районів і стримування зростання існуючих агломерацій;
10) підготовка та перепідготовки кадрів для нових і новітніх галузей виробництва;
11) сприяння розвитку міжнародного наукового співробітництва;
12) ефективність (економічність) інноваційних процесів. Пріоритет інновацій над традиційним виробництвом передбачає визнання за наукою провідної ролі в системі продуктивних сил. Тільки використовуючи на практиці результати наукових досліджень, можна забезпечити конкурентоспроможність продукції та самих підприємств.
В силу інноваційності самої економічної системи, інноваційна політика тісно пов’язана з іншими складовими державного регулювання соціально-економічних процесів.
Умовно виділяють чотири варіанти інноваційної політики, які в різні періоди та в різних поєднаннях були пріоритетними в промислово розвинутих країнах:
- політика “технологічного поштовху” - виходить з того, що пріоритетні напрямки розвитку науки та техніки визначає держава, володіючи необхідними матеріальними ресурсами, експертизою та інформаційним забезпеченням, а засобами її реалізації є державні програми, крупні капіталовкладення та інші прямі форми державної участі (СРСР, США в 40-50-х роках, в різні періоди Франція, Великобританія);
- політика ринкової орієнтації - визначає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів і виборі напрямків розвитку науки та техніки, передбачає обмежену роль держави в стимулюванні наукової сфери та прямому регулюванні інновацій, створення економічного клімату та інформаційного середовища для нововведень (Японія, Німеччина, з 70-х років США);
- політика соціальної орієнтації – передбачає певне соціальне регулювання наслідків НТП. А процес прийняття рішень базується на широкому соціально-політичному консенсусі із залученням громадськості (окремі елементи використовуються різними країнами);
- радикальна інноваційна політика – спрямована на зміну економічної структури господарського механізму, вона передбачає значний вплив інновацій на зміни галузевої структури, на взаємодію господарюючих суб’єктів, на рівень життя тощо, її засобами є нові форми організації та механізми управління розвитком науки та техніки (Японія, деякі елементи використовує Франція) .
Формування та реалізація інноваційної політики базується на створенні такої системи, яка дозволить у найкоротші терміни та з високою ефективністю використовувати інтелектуальний та технічний потенціал держави як факторів досягнення поточних і перспективних цілей.
Довгострокова інноваційна політика повинна бути спрямована, насамперед, на вирішення найважливіших державних завдань і охоплює досить тривалий період часу.
Економічна та соціальна роль держави та регіонів, обмеженість ринкових механізмів як середовища продукування і розповсюдження інновацій, у сучасному суспільстві визначає функції як загальнодержавних, так і регіональних органів у інноваційній сфері.

2. Напрямки державного стимулювання інноваційної діяльності
Найважливішим напрямком державного стимулювання інноваційної діяльності є широке використання податкових і амортизаційних пільг для підвищення інвестиційної активності в країні.
Податкова економія збільшує розмір фінансування інновацій, що сприяє оновленню виробництва, розробці і впровадженню на ринок нових видів продукції. Податкове стимулювання інноваційної діяльності доповнює і розширює ринковий механізм регулювання процесів відтворення. Податкові й амортизаційні пільги - це набір державних заходів, зорієнтованих на створення сприятливого економічного клімату шляхом зниження податкового тягара для підвищення швидкості відновлення основних фондів, зростання витрат на НДДКР, впровадження у виробництво науково-технічних нововведень. Підраховано, що в цілому в США амортизаційні і податкові пільги покривають від 10 до 20% загальної величини витрат на НДДКР, а сума, що залишається в результаті зниження податків у розпорядженні компаній, складає щорічно близько 20 млрд. дол.
Як показав досвід розвинутих країн, податкові знижки зіграли істотну роль у підвищенні інноваційної активності суб’єктів економіки. Нарахування знижки не від усієї суми витрат на НДДКР, а від їхнього приросту заохочує компанії до більш активного нарощування цих витрат. Важливий той факт, що знижка у формі податкового кредиту на приріст НДДКР у порівнянні з іншими формами заохочення наукових досліджень досить “легка” для державного бюджету, оскільки не веде до істотних втрат податкових надходжень.
У 80-ті роки в США застосовано ряд заходів щодо непрямої підтримки кооперації університетів і промислового капіталу. Так, внески учасників корпорацій у такі інноваційні структури (партнерства з обмеженою відповідальністю), не враховуються при оподатковуванні прибутку. Доходи, отримані партнерами від реалізації результатів НДДКР, обкладаються не прибутковим податком, а податком зі збільшення капіталу від операцій з цінними паперами, який більш ніж удвічі менший.
Узагальнимо податкові пільги, які застосовуються в розвинутих капіталістичних країнах для стимулювання інноваційного процесу:
- податковий кредит, тобто відстрочка податкових платежів у частині витрат з прибутку на інноваційні цілі;
- зменшення прибутку на приріст інноваційних витрат;
- “податкові канікули” протягом декількох років на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;
- пільгове оподаткування дивідендів юридичних і фізичних осіб, отриманих по акціях інноваційних організацій;
- зв’язок надання пільг з пріоритетністю проектів;
- пільгове оподаткування прибутку, отриманого від використання об’єктів інтелектуальної власності;
- зниження ставок податку на частину прибутку, спрямовану на НДДКР;
- зменшення оподаткованого прибутку на суму вартості приладів і обладнання, які передаються вузам, науково-дослідним інститутам та іншим інноваційним суб’єктам;
- вирахування з оподаткованого прибутку внесків у доброчинні фонди, діяльність яких пов’язана з фінансуванням інновацій;
- зарахування частини прибутку інноваційної організації на спеціальні рахунки з наступним пільговим оподаткуванням у випадку використання на інноваційні цілі.
В Україні практично не використовується жодна з форм, окрім деяких пільг для технопарків “Напівпровідникові технології та матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, м. Київ, ”Інститут електрозварювання ІЕЗ ім. Е.О. Патона”, м. Київ, “Інститут монокристалів”, м. Харків, та для деяких експериментальних зон.
Податковий інструментарій стимулювання НТП у розвитих капіталістичних країнах характеризується такими рисами:
- одноканальність (пільги “прив’язані” до податку на прибуток корпорацій, інші податки, наприклад, податок на додаткову вартість, у заходах зі стимулювання інновацій, як правило, не задіяні);
- диференціація (різноманітність податкових пільг у залежності від галузі, виду устаткування, виду діяльності);
- гнучкість (можливість зміни у часі);
- цільовий характер (кожна пільга чітка – податкова знижка на інвестиції компанії в нове обладнання надається тільки після введення обладнання в експлуатацію, знижка на приріст НДДКР лише після того, як указані витрати здійснені).
Найголовніше, на наш погляд, те, що право на отримання податкової пільги настає автоматично, його не потрібно доводити й обґрунтовувати у вищих інстанціях чи доводити податковому інспектору, - воно закріплене законодавчо.


3. Методи реалізації інноваційної політики
Досягнення мети та виконання завдань інноваційної політики здійснюються через застосування конкретних методів її реалізації, арсенал яких достатньо широкий.
У кожній країні є свої особливості державного регулювання інноваційного процесу, зумовлені структурою галузей господарства, стратегією розвитку, впливом надбудовчих чинників на продуктивні сили. Водночас можна виділити загальні методи впливу держави на інноваційну діяльність бізнесу, що в тих чи інших формах застосовуються в більшості промислово розвинених країнах.
За ознакою форми дії на інноваційний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на методи прямого та непрямого регулювання.
Суть методів прямого регулювання полягає в тому, що держава бере на себе ініціативу у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку, фінансування та стимулювання розроблення важливих національних інноваційних програм. При цьому чинник часу набуває стратегічного характеру. НДДКР потребують не тільки великих фінансових витрат, а й стають ризикованішими й утримати технологічну монополію фірмам не завжди вдається. Щоб швидше використати ринковий потенціал, держава стимулює міждержавну, галузеву, міжфірмову координацію та кооперацію інноваційної діяльності. Такої стратегії дотримуються Франція, Нідерланди, Японія.
Стратегія децентралізованого регулювання — складніший механізм участі держави в інноваційній сфері.
Держава в цій стратегії відіграє провідну роль, але відсутні міцні директивні зв'язки. У США це набуло форми загальнонаціональної кампанії за дебюрократизацію, дерегламентацію та дерегулювання. Більш широко застосовуються методи «управління ініціативою», зорієнтовані на стимулювання ініціативи суб'єктів господарської діяльності. Даних методів дотримується США, Великобританія і ряд інших країн.
Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення інноваційного розвитку, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвитку науки і техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах кожного напряму чи програми наукові, дослідні та проектні організації мали однакові економічні й правові умови діяльності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними.
Методи реалізації державної інноваційної політики за способом впливу можна поділити на:
1) економіко-правові методи, що ґрунтуються на положеннях Конституції, відповідних законів, внутрішньовідомчих, адміністративних розпоряджень;
2) державне фінансування наукової сфери;
3) контрактна система відносин між суб'єктами інноваційної діяльності та державою;
4) податкова система;
5) патентно-ліцензійна, антитрестівська політика;
6) амортизаційні заходи, субсидії; ,
7) передавання технології;
8) підтримка міжорганізаційної кооперації та дрібного інноваційного бізнесу;
урядові закупівлі;
10) розвиток інфраструктури досліджень і розробок.
Закони є правовим фундаментом розвитку інноваційного бізнесу в будь-якій країні. Кожна держава по-своєму комбінує таку їх кількість, щоб забезпечити інноваційну діяльність на принципах довгостроковості та економічної зацікавленості підприємців. Це закони про патенти, товарні знаки, авторське право, антитрес-тівське законодавство, пільгові кредити, закони, що передбачають можливість примусового ліцензування технологій, про стимулювання інвестицій у венчурний бізнес і багато інших. Однак ці закони належною мірою не забезпечували ефективність інноваційної діяльності. Тому у 80—90-х роках у всіх країнах приймається ще ряд важливих законодавчих актів. Так, у США для стимулювання технологічних нововведень був прийнятий закон Стівенсона-Уайдлера «Про технологічні нововведення», у якому передбачено заходи щодо створення спеціальних організацій у рамках апарату виконавчої влади з метою вивчення та стимулювання промислових інновацій, сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю та федеральними лабораторіями, заохочення приватних осіб і корпорацій у розвитку науки й техніки.
Закон зобов'язував державні органи і доручав адміністрації допомагати підприємствам малого бізнесу одержувати урядові контракти на дослідження та розробки з використанням усіх переваг і пільг, які це дає. Державою були прийняті: Програма інноваційних досліджень малого бізнесу (SBIR) і Програма передавання технологій малого бізнесу (STTR), центральним пунктом яких є розширення фінансових можливостей підтримки інноваційного процесу, який відбувається у дослідних неприбуткових організаціях.
У європейських країнах стимулювання інноваційної діяльності виходить за національні межі і дедалі більшою мірою стає прерогативою ЄС. У 1996 р. Європейська комісія схвалила План дій у сфері інновацій, у якому нарівні з фінансуванням (шляхом мобілізації венчурного капіталу на ранніх стадіях проектів) намічено реалізувати і методи непрямої дії.
У Франції в 1999 р. набрав чинності Закон про інновації, який передбачає комплекс заходів прямого і побічного характеру, спрямованих на формування інноваційного бізнесу. Уряд виділив 100 млн франків на конкурс проектів організації високо-технологічних фірм [152]. У Великобританії Міністерство торгівлі та промисловості збільшило витрати на підтримку інновацій на 20 %, при цьому першочергова увага
До прямих методів реалізації інноваційної політики належить бюджетне фінансування. Фундаментальні дослідження в усіх розвинених країнах світу здійснюються, головним чином (на 80 %), за рахунок держави. Однак з просуванням НДЦКР до завершення все більша їх частина переноситься у приватний сектор, і фірми починають брати дедалі більшу участь у його фінансуванні.
Стимулююча роль держави від адміністративно-бюджетного фінансування поступово змінюється на програмно-цільову, доповнюється заходами непрямого стимулювання — диференційною системою податкових пільг, наданням пільгових кредитів та ін.
У наш час поглиблюється тенденція інтеграції держави і власного корпоративного сектору у виконанні великих науково-технічних програм, як національних, так і міжнародних, таких як СОІ, «Еврика», ЄСПРІТ1 та ін. У США є програма (у рамках національного наукового фонду), що заохочує проведення спільних НДДКР фірмами, державними НДІ та університетами.
Державні науково-технічні програми є одним з методів планування науково-технічного розвитку в промисловості. Це документ, у якому визначено ресурси, виконавців та строки здійснення комплексу заходів, спрямованих на вирішення науково-технічних проблем. За умов ринкової економіки вони мають індикативний характер, оскільки містять планові завдання державним установам, державні замовлення приватним науково-дослідним і проектним організаціям, а також прогнози розвитку наукових досліджень і проектних робіт у приватному секторі економіки.
Наприклад, урядом США були прийняті такі державні програми2:
- конкурентоспроможність (1987—2000 pp.);
- стратегічна оборонна ініціатива (1983—2000 pp.);
- стратегічна комп'ютерна ініціатива (1984—1992 pp.);
- орбітальна станція (1986—2000 pp.);
- високотемпературна надпровідність (1987—1990 pp.);
- розроблення нових екологічно чистих технологій спалювання вугілля (1989—1992 pp.);
- розроблення засобів боротьби зі СНІДом (1987—2000 pp.);
- національні критичні та подвійні технології (1994—2000 pp.). Як бачимо, у програмах НДДКР фокусується вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем розвитку кожної країни.
Державне замовлення в науково-технічній сфері забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проектних організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розробленні та освоєнні принципово нових технологій і видів продукції. Державне замовлення укладається відповідно до державних науково-технічних програм на контрактній основі. Воно забезпечується фінансуванням, підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах. Важливим моментом під час проведення конкурсів на одержання державного замовлення в науково-технічній сфері є забезпечення гласності щодо умов проведення, учасників і підсумків конкурсів.
Якщо учасниками проекту є кілька корпорацій, то весь ризик розкладається на них пропорційно участі в проекті. Оскільки одне й те саме нововведення може бути використане в різних галузях і на різних ринках, то кооперація стає взаємовигідною. Зосередження загальних зусиль на вирішенні однорідних проблем сприяє зростанню результативності НДДКР — їхньому прискоренню щодо впровадження та економії ресурсів.
Слід зазначити, що на початку 90-х років підприємницька діяльність держави (США) з розміщення замовлень у науково-технічний сфері регулювалась більше як 210 законами та поправками до них.
Обсяги витрат на дослідження та розробки в розвинених країнах дещо різняться. США в абсолютному виразі витрачає на НДДКР більше, ніж будь-яка інша країна у світі — 250 млрд дол. Якщо розглядати витрати на ці цілі як відсоток від валового національного продукту ВВП, то різниця не настільки велика. У США частка НДДКР у ВНП за даними статистики за період 90-х років становила 2,8 %, у ФРН — 2,7 %, Франції — 2,4 %, Японії — 2,9 % [30, 40, 60, 109].
До складу лідируючих країн за обсягом фінансування НДДКР входять також Німеччина, Швеція, Швейцарія. Південна Корея. До другої групи країн високої технології належать Великобританія, Нідерланди, Франція, ряд інших європейських держав і Тайвань.
В Італії частка витрат на наукові дослідження у відсотках від валового внутрішнього продукту одна з найнижчих з усіх розвинених країн. Італійські фірми інтенсивно й успішно переймають і поліпшують уже створені технології.
Система прямих методів управління нововведеннями здійснюється у двох основних організаційних формах — адміністративно-відомчій (більш ранній) з інституціонально-дотаційним фінансуванням (їй властиві виконання НДДКР у рамках тих чи інших установ на їх власній матеріально-технічній і кадровій основі та тверда регламентація цілей і характеру діяльності виконавців) і програмно-цільовій з контрактним фінансуванням (полягає в наданні ресурсів на виконання програм не окремим установам, а колективам виконавців і їх об'єднанням).
Конкретне керівництво програмами здійснюють спеціалізовані міністерства та відомства: у США — Міністерство оборони, НАСА, міністерства освіти й охорони здоров'я, у .Японії — МЗТП (Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості), у Франції — міністерство наукових досліджень і технологій, Великобританії — міністерство торгівлі та промисловості і Британська технологічна група, у Німеччині — федеральне міністерство наукових досліджень і технології.
Державний дослідницький контракт являє собою цивільно-правовий документ, що визначає економічні та правові взаємовідносини замовника-уряду і виконавця-колективу (фірми, наукового центру, університету і т. д.); права і відповідальність сторін за порушення умов угоди.
Контракт — докладний документ, що містить понад 120 різних статей, склад і структура яких змінюються залежно від його призначення, що додає контракту необхідної гнучкості.
Нині у світі використовується більше 50 видів контрактів на дослідницьку діяльність. Тип контракту залежить від умов і виду наукового дослідження. Для всіх форм контрактів характерна тенденція до поглиблення жорсткості санкцій за несвоєчасне або неякісне виконання замовлень.
Наступним методом державного стимулювання НДДКР є субсидії, що виділяються спеціальними науковими організаціями, які утворюються за рахунок пайових внесків чи бюджету державних відомств. Широко відомі такі фонди, як Національний науковий фонд (ННФ) і Національний інститут здоров'я (НІЗ) у США. Вони використовують затверджені конгресом кошти переважно на надання субсидій за індивідуальними дослідницькими проектами їх безпосереднім виконавцям — ученим, інженерам, винахідникам, а не установам, де вони працюють.
Для одержання субсидій фахівцю необхідно обґрунтувати значущість пропонованої ним нової наукової ідеї, стисло викласти на письмі її суть, розрахувати можливий ефект і кошторисну вартість робіт, дати перелік устаткування та послуг технічного персоналу для реалізації ідеї. Цей документ є підставою для надання йому необхідних коштів.
Дослідники, що одержали субсидії, мають можливість запрошувати для виконання своїх тем кваліфікованих фахівців з університетів, коледжів, незалежних неприбуткових інститутів, наукових центрів.
У США основні правила формування обсягу витрат на субсидії визначаються і регулюються Адміністративно-бюджетним управлінням (АБУ). Субсидії мають багатоцільовий характер. їх використовують на придбання наукового устаткування й експериментальних установок, на підготовку кадрів у нових галузях науки та техніки, на підвищення кваліфікації фахівців, для фінансування спільних міжнародних програм.
Формально будь-який американський учений має право звернутися у федеральне відомство за субсидією для проведення наукового дослідження терміном до одного року.
Серед непрямих методів, що стимулюють інноваційний розвиток, основними є:
— податкові пільги;
— система прискореної амортизації основного капіталу;
— патентна політика;
— зовнішньоторговельна політика;
— антитрестівська політика.
Спеціальними постановами уряд уводить знижки з податків для заохочення відновлення капіталу, внутріфірмових наукових досліджень, упровадження нових видів устаткування та технологічних процесів.
Під дію податкової знижки при стимулюванні НДДКР підпадають витрати на наукову діяльність, безпосередньо пов'язані з основною діяльністю компанії, у тому числі заробітна плата дослідників, орендна плата за устаткування для НДДКР, витрати на дослідження, що виконуються в університетах за контрактами з промисловими фірмами.
Прискорена амортизація застосовується з метою збільшення швидкості його оборотності відповідно до вимог інноваційного відновлення.
Уряди багатьох країн нерідко дозволяють списувати новітні види устаткування ще до початку їхньої служби. У Японії дозволяється для наукомістких галузей списувати 30 % вартості машин і устаткування та до 15 % вартості споруд у перший рік їхньої експлуатації.
Патентна система капіталістичних країн є одним з важливих методів інноваційної активності, насамперед винахідництва. Існує гнучка політика реєстрації патентів і спрощена процедура розгляду заявок.
Патентна система і пов'язана з нею інфраструктура сприяють винахідницькій діяльності.
Приклад. За останні 75 років у США індивідуальні винахідники і малий бізнес забезпечили понад 50 % найважливіших технічних нововведень.
Держава також є найбільшим патентовласником. їй належать патенти на винаходи, створені під час виконання урядових контрактів, що є важливим інструментом стимулювання нововведень.
До непрямих методів реалізації інноваційної політики належать урядові закупівлі розробок інноваційних проектів. Вони широко використовуються як засіб впливу на НДДКР і впровадження у виробництво у Франції і Німеччині.
Так, у Франції набули поширення конкурси на кращий проект громадських будівель, що сприяло вдосконаленням у галузі будівництва.

 
4. Інноваційна стратегія держави
Інноваційна стратегія держави - це набір правил і норм, що визначають процедуру зміни системи відбору і реалізації нововведень відповідно до суспільної орієнтації розвитку. Надзадача інноваційної стратегії - максимально можливий ступінь гармонізації інтересів учасників інноваційного процесу. Досвід високорозвинених країн, що домоглися успіхів у реалізації нововведень, випуску й експорту наукомісткої продукції, дозволяє виділити такі типи стратегій розвитку інноваційної політики, що представляють інтерес для економіки України.
Стратегія «переносу» полягає у використанні наявного закордонного науково-технічного потенціалу і перенесенні нововведень у власну економіку. Ця стратегія була використана в першу чергу Японією в післявоєнний період, коли в таких високорозвинених країнах як США, Англія, Франція, Росія закуповувалися ліцензії на високоефективні технології для освоєння виробництва новітньої продукції, яка користувалася попитом за кордоном з наступним створенням і розвитком власного науково-технічного і науково-виробничого потенціалу, що забезпечив надалі весь інноваційний цикл - від фундаментальні дослідження і розробок до впровадження інновацій і реалізації усередині країни і на світовому ринку.
Стратегія «запозичення» полягає в тому, що спираючись на дешеву робочу силу і використовуючи частину власного науково-технічного потенціалу освоюється виробництво продукції, яка раніше вироблялася в розвитих індустріальних країнах з наступним нарощуванням власного інженерно-технічного супроводу виробництва і відродженням науково-технічного потенціалу, здатного проводити власні науково-дослідницькі і дослідно-конструкторські роботи і, використовуючи поєднання державної і ринкової форм економіки, забезпечувати активізацію інноваційної діяльності. Така стратегія прийнята в Китаї й у країнах Південно-Східної Азії. Класичний приклад - створення конкурентноздатної Південнокорейської автомобільної промисловості, високоефективних засобів обчислювальної техніки, побутової електроніки.
Стратегія «нарощування», якої дотримуються високорозвинені країни, у першу чергу, США, Англія, ФРН, Франція, полягає в тому, що з використанням власного науково-технічного потенціалу, залученням закордонних вчених і конструкторів, інтегруванням фундаментальної науки університетів і прикладної фірмової науки, постійно створюється новий продукт, високі технології які реалізуються у виробництві й у соціальній сфері, тобто відбувається постійне нарощування інновацій.
Україна повинна вибрати власну стратегію активізації інновацій, що спиралася б на наявний інтелектуальний потенціал і науково-технічні ресурси. Стратегія «переносу», очевидно, не може бути реалізована, тому що, з одного боку, придбання ліцензій вимагає значних фінансових витрат, з іншого боку, країні, у якої є значний науково-технічний і виробничий потенціал, не будуть продані ліцензії на виробництво високоефективної чи продукції високих технологій. Така стратегія може привести до повної залежності від високорозвинених країн, а це - загроза національній безпеці. У цьому зв'язку можуть бути використані елементи стратегії «запозичення», при якій організуються спільні підприємства по виробництву конкурентноздатної продукції з її реалізацією усередині країни і на зовнішньому ринку, використовуючи ті економічні ніші, у яких уже реалізує свою подібну продукцію партнер по спільному виробництву. Такі процеси вже почалися в Україні в сфері спільного виробництва побутової, відео- та аудіо- техніки.



5. Інноваційна політика США
Формування інноваційної політики в державному механізмі інноваційного регулювання не є функцією якого-небудь одного органу. Наприклад, у США інноваційна політика є результатом сукупної дії понад 40 міністерств і відомств федерального уряду, що провадять фінансування досліджень і розробок.
За даними офіційної статистики1, з 2,7 млн чол., які складають держапарат федерального управління США, кожний четвертий зайнятий у сфері управління розвитком науки та техніки. Центральна роль у формуванні інноваційної політики належить президенту країни. Одним з його загальновизнаних обов'язків є забезпечення найефективнішого використання науково-технічних переваг США в інтересах національної безпеки і загального добробуту.
Президент згідно з законодавством несе повну відповідальність за науково-дослідну програму уряду. Для виконання цієї функції при президенті є спеціальна група працівників.
Структура й механізм формування та здійснення інноваційної політики США характеризуються надзвичайною складністю зв'язків між державними, квазідержавними та юридично незалежними від держави організаціями, що беруть участь у процесі формування інноваційної політики, її реалізації.
Державна структура управління НДДКР зображена на рис. 3.
Роль президента полягає в тому, щоб приймати рішення з питань розподілу ресурсів, виділених на НДДКР, між федеральними агентствами та відомствами; визначення розмірів і умов надання науково-технічної допомоги іншим країнам; міжнародного співробітництва.
Президент щорічно виступає з доповіддю в конгресі про розвиток та перспективи науки і техніки в країні.
Конгресу належить вирішальне слово в розподілі бюджету та прийнятті інноваційних програм. Конгрес через свої наукові комісії здійснює аналіз напрямів наукових досліджень, установлює їх пріоритетність.
Важливу роль у реалізації інноваційної політики відіграє міжурядова консультативна рада з питань науки і технології. її головне завдання — забезпечити зв'язок між урядами штатів і муніципальними органами. Національна рада безпеки об'єднує міністерства, Комітет економічних радників; Національний науковий фонд (ННФ) — несе відповідальність за розвиток усього науково-технічного комплексу країни.
Керівним органом ННФ є Національна наукова рада, до складу якої входять провідні діячі науки і техніки, інженери. ННФ фінансує програми фундаментальних досліджень університетів, науково-дослідних центрів, безприбуткових науково-дослідних фірм, малий бізнес. Серед безприбуткових організацій виділяються «фабрики думки». Вони надають консультативні послуги, вивчають довгострокові тенденції НТП і його вплив на зміни соціально-економічної та політичної обстановки в США і в усьому світі.

Національна академія наук виконує функцію колективного радника конгресу й уряду з питань природничих наук і не підлягає ніякому урядовому контролю. Такі ж функції виконує Інженерна і Медична академії. У них статус «вільних від урядового контролю» організацій. Головне в діяльності цих організацій — підготовка аналітичних матеріалів і документів, експертних висновків, наукових рекомендацій, консультування державних відомств, корпорацій при формуванні інноваційних стратегій і тактики її здійснення.
Орієнтація економіки США на інноваційний розвиток обумовлена тим, що, по-перше, наукові знання - це ключ у майбутнє, по-друге, технології є двигуном соціально-економічного розвитку, по-третє, відповідальність уряду полягає в заохоченні науки й технологій.
Зазначимо, що у США політика пріоритетного інноваційного фінансування має форму широкого партнерства між федеральним урядом, корпоративним і академічним секторами в сфері розвитку науки й технологій, а також формування технологічної інфраструктури. Ця політика досить часто називається політикою «подвійних технологій» і забезпечує:
- в області моторобудування - розвиток технологій, що забезпечують потужний прорив в автомобілебудуванні й паливній інженерії;
- в області будівництва - збільшення циклу життя об'єктів будівни цтва, забезпечення безпеки навколишнього середовища;
- в області передових технологій - стимулювання високоризикових, але перспективних технологій, які будуть сприяти створенню принципово нових продуктів і послуг, а також просуванню їх на світові ринки;
- в області технологічного реінвестування - усунення роз'єднаності між військовими й цивільної індустріальними базами, а також облік переваг, що надаються оборонно-промисловим комплексом США і дозволяє зруйнувати границі між військовим і цивільним секторами з метою забезпечення кращого й більш дешевого доступу до широкого кола технологій для забезпечення національної безпеки;
- в області використання результатів наукових досліджень і розробок, проведених урядовими лабораторіями.
Державна політика Сполучених Штатів Америки в області підвищення конкурентоспроможності американської економіки, науки й технологій на світовому ринку здійснюється у таких напрямах:
1. Забезпечення державного довгострокового стимулювання наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР).Підтримка державою досліджень і розробок, що забезпечують конкурентоспроможні позиції в найважливіших галузях економіки, повинна сприяти збільшенню можливостей корпоративного сектора проводити ефективні наукові дослідження й дослідно-конструкторські розробки. При цьому федеральні інвестиції в НДДКР розглядаються як інвестиції, що забезпечують вагомі економічні й соціальні результати.
2. Формування й активізація діяльності науково-дослідних інститутів для розширення інноваційної сфери. У процесі їхнього створення реалізується підхід, при якому держава й приватний сектор як рівноправні партнери здійснюють пошук інноваційних рішень проблем розвитку економіки й суспільства й розділяють відповідальність при реалізації погоджених стратегій. Держава сприяє розвитку ринку, але не заміняє його. При прийнятті програм інноваційного розвитку враховується роль ринкових факторів, використовуються пере ваги, що надаються корпоративним сектором, але концентруються зусилля у тих сферах, які приватний сектор не в змозі ефективно
розвивати.
3. Створення сприятливого підприємницького клімату для активізації інноваційної діяльності. Адже у США спостерігається найвищий у світі рівень підприємницької активності. За оцінками американських економістів, більше 70 % економічного росту країни визначається підприємницькою діяльністю. Саме підприємницьке середовище забезпечує конкурентоспроможні переваги країни в області передових технологій в умовах посилення глобальної конкуренції. Важливим завданням державної політики в області створення сприятливого інноваційного й підприємницького клімату є заохочення фінансування наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок приватним сектором.
4. Державна політика щодо підтримки підприємництва в інноваційній сфері здійснюється шляхом: забезпечення доступності фінансових інвестиційних засобів; надання технічного сприяння; удосконалення процесу регулювання в області ринку цінних паперів; спрощення процедур реєстрації й ліцензування; реформування схем регулювання підприємництва; створення інтелектуального капіталу в університетах штатів; формування промислових інноваційних кластерів; створення сприятливого податкового середовища; удосконалення системи навчання підприємців; забезпечення суспільного визнання заслуг підприємців.
5. Орієнтація федеральних наукових досліджень на задоволення потреб економіки й відповідність їхнього обсягу можливостям бюджету. Федеральні лабораторії й інші науково-дослідні установи держави являють собою найважливіше джерело науково-технічних знань. Вони мають унікальне наукове устаткування, незамінним для дослідницької діяльності університетів, приватних корпорацій і здійснення науково-технічних функцій держави, збереження конкурентоспроможних позицій американської промисловості на світовому ринку. Сьогодні у США функціонує понад 700 федеральних наукових лабораторій.
6. Федеральна підтримка американських університетів і удосконалення шкільної і вузівської освіти. Сучасні технології й процеси глобалізації підвищили значення високої кваліфікації кадрів як фактора конкурентоспроможності. Федеральна підтримка НДДКР в університетах стає особливо важливою, оскільки саме там здійснюється вагома частка довгострокових стратегічних наукових і технологічних досліджень. Університети перетворюються в національні центри концентрації знань у спеціалізованих галузях науки, що мають для країни стратегічно важливе значення. Створюється система безперервної підготовки й перепідготовки кадрів, наступності знань, починаючи зі шкільної освіти й закінчуючи університетським навчанням.
З огляду на вищесказане досвід здійснення інноваційної політики США є доволі позитивним для України, оскільки в нашій державі є значний освітній, науковий потенціал.

 
6. Інноваційна політика Японії

Японія. Для реалізації державної інноваційної політики існує розгалужена мережа державних установ і організацій законодавчого, директивного, консультативного характеру.
На рівні законодавчого органу країни — парламенту існують спеціальні комітети з питань науки й техніки в Палаті представників і в Палаті радників. їхнє завдання — розгляд основних напрямів розвитку науки, зафіксованих у законопроектах, поданих до парламенту.
У цій системі НТП є наскрізною функцією, реалізація якої тією чи іншою мірою ставиться в обов'язок усім установам — як законодавчим, так і виконавчим.
На вищому рівні виконавчої влади функціонує цілий ряд органів з управління науково-технічним розвитком. Рада з питань науки і техніки, яку очолює прем'єр-міністр, виконує консультативні функції, намічає найбільш загальні напрями розвитку науки й техніки в цілому, довгострокові цілі з проведення тих чи інших НДР і ДКР, готує відповіді та доповіді на запити прем'єр-міністра, що стосуються основних заходів з реалізації напрямів і цілей, намічених радою. При прем'єр-міністрі функціонують дорадчі органи: Комісія з атомної енергії, Комісія з ядерної безпеки, Рада з радіації, Комісія з космічної діяльності, Рада з розробки океану, Наукова рада Японії. Вони визначають цілі у відповідних галузях, консультують і інформують прем'єр-міністра з питань, що належать до їхньої компетенції.
Усі ради та комісії при прем'єр-міністрі не є в повному розумінні слова самостійними організаціями, вони не мають власного робочого апарату, підвідомчих установ і т. д. Функцію апарату комісій виконують відповідні ланки, що входять до складу Управління з питань науки і техніки (УНТ) при канцелярії прем'єр-міністра. Це управління посідає особливе місце в системі управління науково-технічним розвитком Японії, будучи її провідною ланкою. До функцій управління належать:
• вільне науково-технічне планування, розроблення основних напрямів розвитку науки й техніки, підготовка відповідних документів на розгляд Ради з науки і техніки;
• підготовка бюджету з питань науки й техніки;
• аналіз загальних тенденцій розвитку науки й техніки в Японії і в зарубіжних країнах з метою одержання вичерпної інформації для планування й управління науковою діяльністю та ін.
Управління з питань науки і техніки безпосередньо керує діяльністю підлеглих йому дослідних центрів і корпорацій особливого статусу, які ведуть фундаментальні та прикладні дослідження з перспективних напрямів, таких як ядерна енергія, освоєння космічного простору, дослідження Світового океану, розвиток нових джерел енергії, лазерна технологія, методи вивчення поверхні Землі з космосу, запобігання стихійним лихам і т. д. До дослідницьких установ належать: Національна авіакосмічна лабораторія; Національний дослідний центр запобігання стихійним лихам; Національний інститут з дослідження неорганічних матеріалів; Корпорація спеціального статусу, що перебуває у функціональному підпорядкуванні Управління з питань науки і техніки, включаючи Японський інститут досліджень атомної енергії; Корпорація з розвитку енергетичних реакторів і ядерного палива; Національне управління розвитку в галузі космосу та ін.
Другим за значенням органом з управління науково-технічним розвитком є Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (МЗТП). У структурі державного управління економікою США і західноєвропейських країн не існує аналога МЗТП за рівнем компетенції, авторитету та сфери впливу. Науково-технічна діяльність МЗТП насамперед орієнтована на промисловий розвиток. У складі міністерства функціонує Рада з питань структури промисловості, Рада з питань промислових технологій, Управління патентів. Найважливіший орган з управління наукою і технікою в МЗТП — управління з промислової науки і техніки (УПНТ). Основними завданнями УПНТ є: планування розвитку промислової науки і техніки, розробка довгострокової стратегії досліджень, дослідно-конструкторських робіт у галузі промислової технології; координація діяльності науково-дослідних інститутів і лабораторій, підлеглих УПНТ, та ін.
Отже, система державного управління інноваційним розвитком Японії передбачає використання різноманітних форм і методів впливу на інноваційний розвиток, що забезпечує технологічний прорив країни.
Японія посідає друге місце у світі за рівнем розвитку науки й технологій, тому доцільно розглянути яким чином у цій країні організовано інноваційну діяльність та її фінансування. Наголосимо на тому, що прийнятим 11 листопада 1995 р. Законом «Про науку й технології» стимулювання науки і технологій визначено як основний напрямок розвитку Японії у XXI столітті. Згодом для проведення інноваційної політики було прийнято Генеральний план по науці й технологіях., яким визначено пріоритетні напрямки її реалізації: виконання дослідницьких робіт і їхнє удосконалення в рамках сис
теми НДДКР; розвиток і удосконалення інфраструктури НДДКР; стимулювання різних форм фінансування; збільшення кількості дослідницьких робіт у приватних універси
тетах, корпоративному секторі; стимулювання міжнародної науково-технологічної кооперації; сприяння розвитку НДДКР у різних регіонах країни; заохочення зацікавленості в науці й технологіях.
Слід звернути увагу на те, що Японія є світовим лідером з витрат на інноваційну сферу. Протягом останніх 20-ти років обсяг фінансування науки й технологій у цій країні збільшився у 8 разів. При цьому 2/3 інновацій інвестуються фінансово-промисловими групами та корпоративним сектором. Державне фінансування поширюється на малі й середні фірми.
Окрім фінансування заходи інноваційної політики також включають зменшення корпоративного податку з 46 до 40 % та систему заохочень до здійснення науково-дослідних і винахідницьких робіт. Досить часто як заохочення до інноваційних досліджень і їх впровадження встановлюють спеціальні бонуси. Наприклад, у транснаціональній корпорації Sony розмір бонусів практично не обмежений і розраховується від суми доходу, отриманого корпорацією в результаті впровадження тієї або іншої інноваційної технології.
В останні роки інноваційна політика Японії передбачає: збільшення державного фінансування НДДКР із 0,7 до 1,0 % від ВВП; підготовку 30 Нобелівських лауреатів протягом 50 років; підтримку НДДКР у сфері охорони здоров'я, інформаційних технологій, охорони навколишнього середовища, нанотехнологій; збільшення дотацій на підтримку молодих учених; забезпечення підвищення конкурентоспроможності промислових технологій за допомогою співробітництва корпорацій, уряду й академічного сектора; реформування системи освіти у сфері науки й технологій.
Як бачимо, держава відіграє винятково активну роль у загальній координації науково-дослідних робіт в Японії, у реалізації широкомасштабних програм розвитку інноваційної діяльності і заохоченні приватних компаній до їх фінансування і розробок. На нашу думку, такі заходи повинні знайти своє відображення і в інноваційній політиці розвитку регіонів України.

7. Інноваційна політика європейських країн
Країни Європейського Союзу створюють конкуренцію США та Японії у сфері інноваційної діяльності.
Німеччина. Науково-технічна політика країни ґрунтується на таких принципах:
— скорочення прямого впливу державних управлінських структур на розвиток науки і техніки та створення сприятливих законодавчих і економічних умов для розвитку конкуренції у сфері НДДКР;
— поєднання прямого стимулювання прискореного відновлення виробництва і цільового фінансування за рахунок федерального уряду та земельних бюджетів найважливіших науково-технічних проектів загальнодержавного значення;
— забезпечення координації та взаємодії державних університетів і науково-дослідних центрів із приватними промисловими фірмами;
— сприяння процесам прискореного впровадження у виробництво нововведень.
Для реалізації цих цілей на рівні держави й окремих земель використовуються різноманітні форми і численні джерела фінансування. Хоча в цілому до 90 % витрат федерального бюджету на НДДКР здійснюють 4 міністерства — досліджень і технологій; оборони; економіки; освіти і науки.
Фінансування науково-дослідних установ здійснюється на підставі державного фінансового плану і проекту бюджету. Одержувач фінансових коштів зобов'язаний звітуватися про їх використання, асигнування виділяються без прив'язки до конкретних проектів НДДКР. Одержувачем коштів є вищі навчальні заклади, науково-дослідні центри і товариства, лабораторії, бібліотеки, установи інфраструктури та ін.
Найважливішу роль у державній науково-технічній політиці відіграють такі науково-дослідні інститути, як Товариство Макса Планка і Товариство Фраунгофера, а також великі науково-дослідні центри. Ці установи — самоврядні безприбуткові організації, цілком чи частково фінансуються державою і нею контролюються, їхня діяльність орієнтована переважно на здійснення НДДКР відповідно до державних цільових програм і контролюється відповідними державними структурами.
Держава впливає також через інститут представництва державних чиновників у наглядових органах кожного з науково-дослідних центрів [47, 83].

ФРН є одним із лідерів інноваційного розвитку економіки серед європейських країн. Інноваційний розвиток даної країни здійснюється в основному за рахунок приватного сектора економіки - промислових і комерційних підприємств, так як фінансуються наукові дослідження і дослідно-конструкторські розробки корпораціями. Основу інноваційного потенціалу ФРН складають автомобільна, електронно-приладобудівельна, комунікаційна галузі, а також машинобудування, нафтопереробка та сфера послуг
У наш час державна інноваційна політика ФРН орієнтована на:
4) розширення НДДКР на підприємствах і в державному секторі, залучення малих і середніх підприємств;
5) інформаційні і телекомунікаційні технології, біотехнології, нанотех-нології, технології у сфері паливних елементів, медицини й охорони здоров'я, оптики, мікросистем, авіації й досліджень космічного простору, охорони природи й енергетики;
6) стимулювання створення нових наукомістких підприємств і розвитку високотехнологічних компаній;
7) розширення комерціалізації результатів НДДКР, проведених у державних НДІ, у т.ч. шляхом більш активної кооперації між підприємствами й НДІ;
8) удосконалення системи освіти з метою підвищення кваліфікації кадрів;
стимулювання інновацій у п'яти східних землях для прискорення їх економічного й соціального розвитку.
А тому основними напрямками інноваційної політики ФРН є:
- зниження податкового тягаря для інноваційних компаній і скорочення бюрократичних процедур, що гальмують інновації;
- удосконалення систем освіти й наукових досліджень з метою скорочення дефіциту кваліфікованих трудових ресурсів;
- стимулювання інноваційної активності компаній за допомогою фінансових інструментів.
Доволі цікавим є становлення інноваційної політики у Скандинавських країнах, оскільки вони займають лідируючі позиції щодо якості економічного росту, обумовленого такими комплексними показниками, як конкурентоспроможність, індекс розвитку людського потенціалу, тривалість і якість життя, рівень розвитку системи соціального захисту й послуг населенню, ступінь комп'ютеризації виробництва, торгівлі й сфери послуг, відсутність корупції й бюрократичних перепон, ступінь захисту навколишнього середовища, коефіцієнт Джині і т.д.
У Скандинавських країнах органи влади, що здійснюють інноваційну політику підпорядковуються безпосередньо президенту або прем'єр-міністру. Наприклад, Датська рада з питань науково-дослідної політики підпорядковується фолькетингу та прем'єр-міністру. Фінська рада по науковій і технологічній політиці за статусом прирівняна до кабінету міністрів, а тому підпорядковується лише парламенту й прем'єр-міністру. У Фінляндії національний фонд наукових досліджень і розвитку підзвітний у своїх діях безпосередньо парламенту країни. Рада по інноваційній політиці Швеції також наділена більшими повноваженнями, ніж міністерства освіти, науки й культури чи промисловості й торгівлі.
Як бачимо, у всіх Скандинавських країнах інноваційні ради мають доволі високий статус, що підтверджує визнання ними домінуючої ролі нововведень для соціально-економічного розвитку. А це в свою чергу дозволяє вийти на якісніший рівень інноваційної політики порівняно з технологічною або науково-технічною, оскільки здійснюється перехід від галузевого або секторного її спрямування до інтеграційного (поєднання науки, освіти і виробництва). Таким чином інноваційна політика стає всеохоплюючою, переплітаючись із усіма основними напрямками державної економічної політики, насамперед із промисловою, регіональною, екологічною, кредитно-фінансовою, експортною політикою і т. д.
Характерним для країн Північної Європи є запровадження дуальної системи рад для керування сферою НДДКР, що свідчить про залучення наукового співтовариства до формування і реалізації інноваційної політики. Його представники в особі керівників науково-дослідних інститутів, ректорів університетів, вчених і винахідників залучаються до роботи в різних координаційних і рекомендаційних радах поряд із ключовими міністрами й іншими учасниками інноваційних процесів. Вони одержують можливість брати безпосередню участь у виробленні пріоритетів наукового й інноваційного розвитку, впливають на розподіл державних коштів, виділених на наукову, технологічну й інноваційну політику, визначають напрямки фундаментальних досліджень у НДІ.
Перехід інноваційної політики на регіональних рівень спричинив появу не лише нових точок економічного росту, а й цілих регіонів. Для прикладу наведемо появу такого європейського регіону, як Ересунн, що виник на границі Данії й Швеції після зведення мосту через морську протоку і є європейським варіантом Силіконової долини. Цей регіон є центром інформаційних технологій, фармацевтики й біотехнологій. Адже на його території розташовано 14 вузів і університетів, включаючи датський університет у м. Роскільде й шведський Лундський університет, у яких зосереджено 10 тис. дослідників різного профілю, а також доволі високою є концентрація біотехнологічних компаній (третє місце в Європі).
Заслуговує на увагу проведена у 2007 р. в Данії адміністративна реформа, у ході якої відбулося зменшення кількості амтів і муніципалітетів та збільшення їх ролі у розвитку інноваційної інфраструктури й інноваційних послуг бізнесу. При цьому відповідальність за розвиток інноваційної інфраструктури покладено на амти, а за інноваційні послуги бізнесу - на муніципалітети. Новою формою реалізації інноваційної політики стає організація інноваційних регіональних форумів.
З метою подолання значного розриву між науковими винаходами та їх впровадженням в практичну діяльність, що умовно називається «долиною смерті», шведським урядом було прийнято рішення про створення декількох урядових агентств. Зокрема у цьому напряму організовується діяльність шведських агентств економічного й регіонального росту й інновацій, які мають у своєму розпорядженні велику мережу регіональних відділень.
З 2005 р. у Швеції реалізується нова інноваційна політика, яка базується на національній програмі інкубаторів інновацій і інститутів, що забезпечують трансферт технологій. У якості опорних пунктів для реалізації даної програми було вибрано сім шведських міст із найбільшим у країні науковим потенціалом (Ґетеборг, Лінчепінг, Лулео, Лунд, Стокгольм, Умео і Уппсала). При цьому інноваційна політика стала децентралізованою, а на регіони Швеції спрямована п'ятирічна програма приватно-державного партнерства з розвитку промислових кластерів.
Інноваційна політика скандинавських країн базується на залученні в економічний оборот нових ресурсів: знань, регіональних можливостей, сили синергії й міжсекторної інтеграції. А це призводить до поглиблення спеціалізації й кооперування безпосередньо в науково-технічній сфері, які розвиваються одночасно на місцевому, регіональному, національному й міжнародному рівнях. У свій час спеціалізація й кооперування в промисловому виробництві спричинили бурхливий розвиток міжнародної торгівлі, яка стала джерелом економічного зростання. Тому такі методи стали широко використовуватись у контексті реалізації інноваційної політики.
Досвід північноєвропейських країн показує, що великий бізнес не здатний планомірно й систематично замикати інноваційні цикли в різних галузях економіки без допомоги держави. Якщо на індустріальній стадії розвитку суспільства держава брала на себе підготовку кадрів і створення інфраструктури, у тому числі для науки й техніки, то в умовах переходу до інноваційної фази вона бере на себе організацію й фінансування особливого сектора економіки, що служить мостом між наукою, системою освіти й бізнесом. Інноваційна політика північноєвропейських країн має на меті створити сприятливе середовище в державі для життя й бізнесу; витримати конкуренцію в умовах глобалізації; зберегти соціальну орієнтованість держави; запровадити невуглецеву енергетику; втілити в життя концепцію стійкого розвитку.
Таким чином, можна говорити про те, що інноваційна політика у різних країнах світу має свою специфіку і реалізується відповідно до визначених напрямів, які можуть бути взяті за основу для реалізації інноваційної політики регіонального розвитку в Україні.
Водночас слід наголосити на тому, що з досвіду охарактеризованих країн відомо, що інновації на ранніх стадіях не цікавлять приватних інвесторів, їхній інтерес підсилюється тільки тоді, коли результати НДДКР уже реалізовані в нових продуктах, технологіях або послугах. Крім того, досягнути поставленої мети перед інноваційної політикою перешкоджають ще низка причин:
• Перевагами державно-корпоративного партнерства, що особливо активно проявляється саме в сфері НДДКР і інновацій, користуються в першу чергу великі компанії.
• Малі й середні підприємства, на які припадає більше 90 % загальної чисельності підприємств, не завжди можуть скористатися новими перевагами, незважаючи на активні зусилля держави по сприянню їх інноваційній перебудові.
• Підтримка ефективної координації дій різних органів державного управління інноваційною діяльністю.
• Недостатнє фінансування приватним бізнесом університетських наукових досліджень, в силу надання переваг власним лабораторіям та науково-дослідним інститутам.
• Монополізація великими підприємствами експорту та розробок НДДКР, витягаючи максимальну користь із державної підтримки, програм ЄС, інтернаціоналізації НДДКР.
• Утрудненість впровадження інновацій на малих підприємствах;
• Вивезення інновацій за межі країни;
• Збідніння кадрового потенціалу.
Вивчення зарубіжного досвіду формування та реалізації інноваційної політики як на національному, так і на регіональному рівні вказує на необхідність його врахування при формуванні інноваційної політики регіонального розвитку. Незважаючи на те, що Україна дещо відрізняється від охарактеризованих нами країн ресурсною базою, структурою виробництва, науково-освітнім потенціалом, наукомісткістю виробництва, соціально-економічним розвитком тощо, відносно чого визначатиметься мета і напрями інноваційної політики регіонального розвитку, проте за її основу можна взяти окремі напрацювання світових лідерів інноваційного розвитку економіки.

Регіональне регулювання інноваційної діяльності
Регіональне регулювання ринку інновацій спрямоване на сприяння найбільш повній реалізації інноваційних ресурсів регіону, в зв’язку з чим автор пропонує таку систему функцій регіональних органів влади:
- акумулювання вільних коштів за рахунок оптимізації управління бюджетом, його планування та виконання, підтримка структурної збалансованості в часі доходної та витратної частин бюджету;
- ініціація створення галузевих банків і формування кредитних інноваційних спілок, кредитних спілок у сільській місцевості для фінансування нововведень у сільському господарстві (нові сорти рослин, породи тварин, засоби виробництва, види добрив тощо), венчурних фірм, підтримка фінансового лізингу, франчайзингу, сприяння акумуляції коштів у приватних, акціонерних, громадських, міжнародних структурах;
- сприяння кооперації та взаємодії різноманітних суспільних інститутів у здійсненні інновацій: банків, підприємницького сектора, науково-дослідних інститутів, вузів тощо;
- організація постійно діючих науково-технічних салонів, ярмарків, виставкових комплексів зі стендами нових розробок наукових установ, нової продукції підприємств, бізнес-планів інноваційних пропозицій;
- координація інноваційної діяльності в регіоні через формування власної інноваційної стратегії розвитку кожного регіону обласного рівня, а в рамках області – кожного адміністративного району, міста;
- розробка та використання системи обов’язкових відрахувань частини прибутку добувних галузей, які використовують ресурси регіону, для створення фонду екологічних інновацій;
- стимулювання інновацій шляхом розміщення в технопарках чи на підприємствах бізнес-інкубаторів державних замовлень (державних закупок) від регіональної адміністрації, покриття витрат з бізнес-підготовки, що здійснює інноваційну діяльність, виділення площ у престижних місцях для перспективних інноваційних підприємств, передача збиткової комунальної власності інноваційним структурам, відстрочка сплати патентних мит по ресурсозберігаючих винаходах;
- ініціювання створення регіональних інноваційних структур (РІС) місцевою владою, надання юридичних, консультаційних, ділових та інших послуг РІС, допомога в пошуку партнерів, укладання угод під гарантії регіональних органів влади, захист інтересів наукових організацій при тимчасовому наданні обладнання та приміщень в оренду;
- підтримка зарубіжних ліцензійних і складальних виробництв предметів споживання, при розміщенні замовлень на підприємствах регіону та використанні місцевої робочої сили;
- здійснення кадрового забезпечення інновацій посередництвом тренінгів, семінарів, через відновлення на підприємствах регіону заводських патентних бюро, бюро раціоналізаторства та винахідництва (БРІЗ), центрів наукової творчості дітей та юнацтва, формування Народних шкіл винахідництва та науково-технічної творчості;
- підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності організовуючи пропаганду науково-технічних досягнень та інновацій у місцевій пресі, освітні та наукові програми або інтелектуальні ігри на місцевому телебаченні, морально заохочуючи інноваторів, створюючи умови для їх творчої діяльності на базі бібліотек, ЦНТІ тощо;
- підтримка будь-яких проявів генерації ідей, організація круглих столів промисловців, учених-теоретиків, винахідників-практиків, студентів, адміністрації;
- регулювання інноваційного підприємництва шляхом різного роду регіональних преференцій (податкових пільг, цільових субсидій, звільнення від місцевих платежів, надання кредитів під гарантії муніципалітету);
- сприяння міжнародній науково-технічній та інноваційній кооперації, використовуючи переваги прикордонних областей (створення спільних інноваційних підприємств, міжнародний трансфер технологій, обмін студентами та науковцями, наукові конференції та симпозіуми, сприяння в пошуку зарубіжних замовників);
- створення при наукових центрах НАН України і Раді ректорів Центрів наукових ідей, “мозкових центрів”.
Економічна наука пропонує ряд фінансових регуляторів, які доцільно використовувати на регіональному рівні:
- субсидії, що являють собою неповернені допомоги в грошовій та натуральній формі, які надаються з коштів місцевих бюджетів або зі спеціальних фондів учасникам інноваційної діяльності в критичні моменти їх становлення та розвитку. Адресні, або прямі субсидії мають чітко обумовлені напрямки використання, пов'язані з реалізацією проектів, результативність яких виходить за рамки діючих ринкових критеріїв ефективності і макроекономічні наслідки реалізації яких будуть значно виходити за межі ефекту для одного учасника (екологічні, експортоорієнтовані тощо)
- дотації – грошові кошти, які виділяються з бюджету для надання фінансової допомоги інноваційним підприємствам для покриття збитків від інноваційної діяльності або для розвитку необхідної інфраструктури;
- реальні інвестиції - довгострокові вкладення регіональних капіталів у зростання інноваційного потенціалу; виконання досліджень і розробок некомерційного спрямовання, соціально-економічної або екологічної результативності; розвиток конкурентноздатних виробництв і технологій;
- фінансові інвестиції - це вкладення регіональних коштів у цінні папери технологічних компаній у рамках регіональних пріоритетів, а також участь у венчурному фінансуванні представників малого наукомісткого бізнесу;
- фінансовий лізинг, суть якого полягає в покритті частини витрат, що зазнають підприємства при придбанні нових машин і устаткування, а також заміні діючих. Високий рівень інфляції та надмірно високі ставки банківського відсотка є перешкодою лізинговій діяльності. Роль регіональних органів управління повинна проявлятися у покритті частини витрат лізингових компаній або часткової компенсації вартості капіталовкладень на придбання нових машин і устаткування;
- самофінансування – за рахунок коштів населення регіону (історичний приклад кооперативних банків, кредитівок, ощадкас, фінансових організацій тощо);
- підтримка франчайзінгу – змішана форма крупного та дрібного підприємництва, при якій крупні корпорації (франчайзери), укладають договір з дрібними фірмами (франчайзи) на право, привілегію діяти від імені франчайзера, отримуючи від нього товар, технологію та підтримку;
- прямі пільгові позики, надані або цільовим призначенням, або на конкурсній основі. Механізм пільгового кредитування припускає зниження процентної ставки за наданий кредит чи збільшення термінів кредитування розробок у залежності від ступеня їх важливості для регіону, рівня рентабельності при комерційній реалізації проекту в поєднанні з досягнутим соціальним ефектом, рівня конкурентноздатності майбутньої продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках тощо;
- гарантовані позики – отримання кредиту інноваційним суб’єктом під гарантію регіональних управлінських структур. Гарантія може бути видана на випадок провалу інноваційного проекту і неможливості погашення кредиту новатором. Органи регіонального управління можуть прийняти на себе зобов’язання погашення комерційного кредиту і сплату відсотків по ньому у випадку комерційної невдачі проекту або гарантують кредитору матеріальне забезпечення неповерненої позики (наприклад, нерухомістю, земельними ділянками і т.ін.). Завданням місцевих органів влади є створення рівних умов отримання позик для всіх учасників суспільного виробництва і ринкових інфраструктур за допомогою відповідної системи гарантій;
- кредитне страхування передбачає укладання компенсаційних угод між органами місцевого самоврядування, кредиторами і позичальниками з приводу часткового відшкодування, за рахунок коштів бюджету чи позабюджетних фондів, наданих новаторам кредитів чи сплату відсотків за користування ними

У топ-10 світових «марнотратів» на наукові дослідження, за версією журналу Fortune, входять: два автогіганта (Volkswagen, Toyota), лідери ІТ-індустрії (Intel, Microsoft, Google), Samsung і чотири компанії, пов'язані з медициною (Roche, Novartis, Johnson & Johnson, Merc). На R & D вони витрачають від 5% до 20% річної виручки. У грошовому вираженні йдеться про 8-14 млрд. доларів. З відомих світових корпоративних гігантів дуже «скупим» виявився Apple. У свій час, після повернення в компанію Стіва Джобса на НДДКР тут стали витрачати менше 3% при астрономічному зростанні виручки. Apple за минулий рік виділила на НДДКР 6 млрд доларів.
За повідомленням ресурсу Korea Herald, компанії Samsung і LG значно збільшили витрати на НДДКР. Якщо точніше, то у випадку з Samsung збільшилася співвідношення витрат на дослідження і розробки до квартального доходу. При досить відчутному падінні виручки в річному вираженні (з 49,7 до 43,3 млрд доларів за квартал), витрати на НДДКР знизилися лише з 3,59 до 3,5 млрд доларів. Це відповідає 8% від всієї виручки проти 7% роком раніше. Що ж стосується LG, даний виробник збільшив витрати на НДДКР до 1 млрд доларів, що відповідає 7,2% від квартального виторгу. У минулому році показник становив 6,2%. До слова, найвищий показник витрат на НДДКР (по відношенню до виручки) серед технологічних компаній, за даними джерела, у SK Hynix - 9%. Якщо розглядати витрати з точки зору суми, то лідерами є Intel, Microsoft і Google, витрати за минулий рік 11,5, 10,4 і 9,8 млрд доларів відповідно.
Інститут статистики ЮНЕСКО підрахував, скільки країни витрачають грошей на R & D (Research & Development). Глобальне інвестування в нові науково-дослідні проекти досягло рекордних 1,7 трильйонів доларів. 80% цієї суми припадає на десятку розвинених країн. У першій п'ятірці: Південна Корея, Ізраїль, Японія, Фінляндія, Швеція. В абсолютному вираженні найбільше витрачають на наукові розробки США, Китай, Японія, Південна Корея, Німеччина. Наприклад, в Ізраїлі бізнес вносить близько 85% на наукові дослідження, в США - 70%, Сінгапурі - 59%, Австралії - 56%, Індії - всього 36%. У Бразилії, судячи з цими даними, за наукові розробки відповідає виключно держава.
Держави інвестують і заробляють на продажі інтелектуальної власності. Сполученим Штатам ця стаття доходу приносить щорічно 150 млрд. доларів. Це приблизно 12% від ВВП США. У Фінляндії, що входить в п'ятірку за видатками на НДДКР, патенти дають до 20% ВВП.
У більшості країн основний тягар витрат на нові розробки несе корпоративний сектор. Середній відсоток інвестицій в НДДКР в бізнесі розраховувати безглуздо, в кожній галузі потреба в інноваціях і вартість їх серійного виробництва різні.
Не може бути 100% гарантії того, що витрати на наукові дослідження принесуть миттєвий прибуток. Теоретично, інновації критично важливі для високомаржинальним бізнесу, але надійної кореляції між витратами на R & D і комерційним успіхом компанії не існує.
У щорічному рейтингу інноваційних економік Bloomberg Innovation Index 2017 року Південна Корея залишилася лідером, очоливши міжнародні рейтинги досліджень і розробок (Research and Development, R & D), виробництва доданої вартості, патентної активності. Країна знаходиться в топ-5 рейтингу щільності високих технологій, вищої освіти і концентрації досліджень, повідомляє Блумберг. На другому місці рейтингу Швеція. Своєму успіху вона зобов'язана показниками виробництва доданої вартості, в той час як Фінляндія виросла в рейтингу на два рядки в значній мірі через підйом високотехнологічних фірм. У Топ-10 найбільш інноваційних економік світу експерти Bloomberg Innovation Index в 2018 р. включили: Швецію, Сінгапур, Німеччину, Швейцарію, Японію, Фінляндію, Данію, Францію, Ізраїль. Примітно, що США вибули за межі першої десятки, зайнявши 11 позицію.
У топ-50 наша країна виявилася гіршою за економічної продуктивності і потрапила в трійку аутсайдерів за прибутковістю промисловості. Україна за рік опустилася на 4 позиції, зайнявши 46-е місце. Зараз в списку Україна випереджає Кіпр, Південну Африку, Іран і Марокко. Наша країна опускається в рейтингу третій рік поспіль. У 2015 році вона була на 33-му місці. У той же час Україна зберігає високу 21-у позицію за ефективністю вищої освіти, яку розраховують за часткою працівників з дипломами вузів і кількості випускників з інженерним і технічним вищою освітою. За патентної активності Україна також відчуває себе відносно впевнено – 27-е місце з 50.

ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
1. Завдання системи фінансування інноваційної діяльності
Інноваційна діяльність сьогодні потребує значних витрат, що обумовлено великою наукомісткістю інноваційних продуктів. Навіть великі корпорації не завжди мають достатньо коштів, щоб самостійно фінансувати створення та впровадження нового продукту. Тому кожне підприємство, зважаючи на свої можливості, повинно розробляти оптимальну стратегію фінансування інноваційної діяльності. Це передбачає належне економічне обґрунтування інноваційних програм та проектів, визначення джерел і суб'єктів їх фінансування та своєчасне забезпечення надходжень коштів протягом періоду їх реалізації.
Суб'єктами фінансування інноваційних процесів можуть бути самостійні підприємства, інноваційні фонди, банківські установи, інтегровані фінансово-промислові структури, територіальні органи управління, а також приватні особи. Усі вони певною мірою беруть участь у відтворювальному процесі та формують кінцевий суспільний продукт, отже, зацікавлені в науково-технічному розвитку, який безпосередньо визначає розвиток соціально-економічний.
Система фінансування інноваційної діяльності на рівні держави покликана забезпечити вирішення таких завдань:
— створення необхідних передумов для швидкого й ефективного впровадження технічних новинок в усі ланки господарського комплексу країни, забезпечення її структурно-технологічної перебудови;
— збереження і розвиток стратегічного науково-технічного потенціалу в пріоритетних напрямах економічної діяльності;
— створення необхідних матеріальних умов для збереження і розвитку наукового потенціалу країни, запобігання відпливу наукових кадрів за кордон;
Ці завдання можуть вирішуватися шляхом прямого бюджетного фінансування, надання грантів недержавними організаціями та фондами, через створення інституційно-правових умов, за яких заохочувалося б фінансування науково-дослідних робіт комерційними структурами.
Система фінансування інноваційної діяльності на рівні окремих суб'єктів підприємницької діяльності націлена передусім на фінансування інноваційних проектів, що забезпечують зміцнення конкурентних позицій підприємств.
Вихідними принципами, на основі і з урахуванням яких слід вибудовувати систему фінансування інновацій, є:
а) чітка цільова орієнтація, що сприяє швидкому й ефективному впровадженню інновацій;
б) логічність, економічна обґрунтованість і юридична захищеність прийомів і механізмів залучення інвестицій;
в) множинність джерел фінансування;
г) комплексність і гнучкість, що передбачає здатність одночасно фінансувати заплановані технічні та технологічні нововведення, ефективно перерозподіляючи грошові потоки.
Впровадження інновацій, як і фінансовий менеджмент, має на меті підвищення результативності та ефективності господарювання. Отже, ефективне управління фінансами безпосередньо стосується і фінансування інноваційної діяльності, передбачаючи залучення інвестицій у ті інноваційні програми і проекти, які забезпечують високу фінансову віддачу.
Інвестиції – довготермінові вкладення капіталу в різні сфери діяльності з метою отримання прибутку. Інвестиції в інноваційну діяльність підприємства передбачають такий рівень їх прибутковості, який би був не меншим, ніж віддача від вкладення вільних фінансових коштів на депозити.
Інвестування інноваційної діяльності здійснюється на основі розроблених інноваційних програм або проектів.
Інноваційна програма – програма інноваційної діяльності, яка спрямована на досягнення цілей розвитку і передбачає участь у її реалізації різних юридичних і фізичних осіб (в т. ч. іноземних), а також держави і міжнародних організацій.
Фінансування програми передбачає:
— вивчення доцільності інноваційної програми (за витратами і запланованим прибутком з урахуванням можливих ризиків);
— розроблення плану реалізації програми;
— організацію фінансування, в тому числі: оцінювання можливих форм фінансування і вибір такої, що відповідає вимогам інноватора; визначення організацій-інвесторів і структури джерел фінансування; контроль виконання плану й умов фінансування.

2. Види і джерела фінансування інноваційної діяльності
Фінансування інноваційних програм здійснюють шляхом самофінансування або з використанням позичкових і залучених засобів. З огляду на це система фінансування інноваційних програм охоплює такі елементи: джерела фінансування; організаційні форми (механізм) фінансування.
Інвестиції для фінансування інноваційних програм поділяють на три групи: прямі, супутні, фінансування науково-дослідних робіт.
Прямі інвестиції використовуються безпосередньо для реалізації інноваційного проекту. До них відносять інвестиції в основні засоби (матеріальні та нематеріальні активи) і в оборотні кошти. Інвестиції в основні засоби включають: придбання (чи виготовлення) нового обладнання, в Т. ч. витрати на його постачання, встановлення і запуск; модернізацію діючого устаткування; будівництво і реконструкцію будівель і споруд; технологічні пристрої, що забезпечують роботу устаткування; нове технологічне оснащення і модернізацію наявного устаткування. Інвестиції в оборотні кошти забезпечують: нові та додаткові запаси основних і допоміжних матеріалів; нові та додаткові запаси готової продукції; збільшення рахунків дебіторів. Інвестиції в нематеріальні активи найчастіше пов'язані з придбанням нової технології (патенту чи ліцензії) і торгової марки.
Супутні інвестиції - це вкладення в об'єкти, які пов'язані територіально і функціонально з інноваційним об'єктом і які необхідні для його нормальної експлуатації (під'їзні колії, лінії електропередач, каналізація тощо), а також вкладення невиробничого характеру (охорона навколишнього середовища, соціальна інфраструктура).
Інвестиції в НДР забезпечують і супроводжують проект. Це насамперед матеріальні засоби (устаткування, стенди, комп'ютери і різноманітні прилади), необхідні для проведення передпроектних досліджень, а також оборотні кошти, наприклад, для забезпечення поточної діяльності НДІ чи вищого навчального закладу на замовлення підприємства.
В даний час в якості основних джерел фінансування інноваційної діяльності виступають:
- бюджетні асигнування;
- державні спеціальні фонди;
- кошти спеціальних позабюджетних фондів фінансування інноваційної діяльності які формуються інноваційними підприємствами, регіональними органами управління;
- кошти крупних промислових компаній, акціонерних товариств, венчурних фірм;
- власні кошти виконавців наукових розробок (промислових фірм, приватних некомерційних закладів, вищих навчальних закладів);
- фінансові ресурси різних типів комерційних структур (інвестиційних компаній, комерційних банків, страхових компаній, пенсійних фондів);
- кредитні ресурси спеціально уповноважених урядом інноваційних банків;
- конверсійні кредити для науково-технічних та виробничих підприємств оборонного комплексу;
- іноземні інвестиції промислових і комерційних фірм і компаній;
- кошти національних і закордонних наукових фондів;
- наукові гранти;
- приватні нагромадження фізичних осіб.
Власні фінансові кошти підприємства. Серед них виокремлюють: прибуток і амортизаційні відрахування; мобілізація внутрішніх активів - частина оборотних активів підприємства вилучається із основної діяльності, оскільки ця діяльність уповільнюється через капітальне будівництво, і витрачається на фінансування цього капітального будівництва; грошова частина внесків власників підприємства - додаткові внески у статутні фонди власників підприємства. Використовуються найчастіше для фінансування невеликих за обсягами робіт інноваційних проектів чи програм (наприклад, впровадження системи стандартів якості, модернізація устаткування, модифікація продукції тощо).
Залучені фінансові кошти. Є способом збільшення власного капіталу, оскільки не повертаються особам, що їх надали. Формами залучення коштів є емісія акцій, доброчинні внески спонсорів.
Позикові фінансові кошти передбачають повернення їх зі сплатою відсотків за користування або без сплати. їх джерелами є кошти бюджетів, позабюджетних фондів, комерційні та інші кредити, іноземні інвестиції.
Кошти бюджетів включають кошти Державного бюджету України, кошти місцевих бюджетів, власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ. За їх рахунок фінансують цільові комплексні програми, фундаментальні та окремі прикладні дослідження, що мають важливе значення для країни і здійснюються переважно спеціалізованими науково-дослідницькими організаціями. Формами є кошти бюджетів,
Найважливішим фінансовим джерелом, що забезпечує вирішення великомасштабних науково-технічних проблем, є засоби державного бюджету. Держава надає кошти на безповоротній основі і ставить своїм головним завданням сприяння розвитку фундаментальних наукових досліджень і підвищення наукової кваліфікації вчених. Державний фонд фундаментальних досліджень (далі - ДФФД) утворено відповідно до Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" для підтримки на конкурсній основі фундаментальних наукових досліджень у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук, що проводяться науковими установами, вищими навчальними закладами, вченими. Для цього фонд організує експертизу і конкурсний добір проектів наукових досліджень, пропонованих науковими установами й окремими творчими колективами, здійснює фінансування відібраних проектів і контроль над використанням виділених для них засобів. Фонд є некомерційною організацією і не переслідує мету отримання прибутку. Засоби даного фонду формуються в національній і в іноземній валюті за рахунок державних асигнувань (від сум. призначених у бюджеті України на фінансування науки), добровільних внесків підприємств, установ, організацій і громадян (у тому числі іноземних юридичних і фізичних осіб), інших джерел коштів.
Ці засоби використовуються на субсидії (гранти) для фінансування ініціативних проектів фундаментальних наукових досліджень, проведених науковими колективами й окремими вченими. Частина засобів йде: на дотації науково-дослідним організаціям і вищим навчальним закладам з метою розвитку їхньої матеріально-технічної бази; на виплату стипендій і посібників особам, що навчаються в аспірантурі і докторантурі; на стажування вчених і фахівців у наукових центрах України і за кордоном; на видання і придбання наукової літератури; встановлення і підтримка наукових контактів; одержання інформації з вітчизняних та іноземних баз даних.
Фонд сприяння розвитку малих форм підприємств у наукової технічній сфері покликаний надавати фінансову підтримку і сприяти створенню малих наукомістких фірм, інкубаторів бізнесу, інноваційних інжинірингових центрів та інших аналогічних підприємств. Засоби фонду можуть витрачатися і на заохочення конкуренції в науково-технічній сфері шляхом надання фінансової підтримки високоефективним наукомістким проектам, що розробляються малими інноваційними підприємствами
Даний фонд є державною некомерційною організацією. Основними завданнями фонду виступають:
• сприяння проведенню державної політики, формування ринкових відносин у науково-технічній сфері шляхом підтримки створення і розвитку інфраструктури малого інноваційного підприємництва;
• участь у реалізації національних, галузевих і регіональних програм і проектів, що забезпечують демонополізацію процесу створення й освоєння нових технологій, насичення ринку зробленими на їхній основі конкурентоспроможними товарами;
• сприяння створенню нових робочих місць для ефективного використання наявного в країні науково-технічного потенціалу;
• підтримка впровадження нових технологій і ноу-хау з використанням патентів і ліцензій;
• залучення суб’єктів малого підприємництва до реалізації державних науково-технічних програм і замовлень.
Основними джерелами формування засобів цього фонду є бюджетні асигнування, добровільні внески підприємств, установ, організацій і громадян, у тому числі іноземних юридичних і фізичних осіб, інші надходження від діяльності фонду.
Найбільш поширеними джерелами фінансування інноваційних програм є:
- инвестиционные ресурсы коллективных инвесторов, в том числе: инвестиционных компаний, паевых инвестиционных фондов, негосударственных пенсионных фондов;
- инвестиционные ресурсы страховых компаний (страховые резервы).
Недержавні пенсійні фонди. Недержавні пенсійні фонди (НПФ) здійснюють інвестиційну діяльність через спеціалізовані компанії з управління їх активами, які формувались на основі залучених добровільних цільових грошових внесків юридичних і фізичних осіб. Вимоги до інвестування активів НПФ в різних країнах відрізняються і можуть включати наступне: в державні цінні папери всіх видів, за винятком дисконтних векселів, має бути розміщено не менше 30% загальної суми активів; з метою дотримання принципу диверсифікації в один об'єкт інвестицій, крім інвестування в державні цінні папери, не повинно бути розміщено більше 10% від загальної суми активів.
Страхові організації як інвестори. Правилами розміщення страхових резервів передбачається їх інвестування в різні об'єкти інвестицій. З метою забезпечення платоспроможності страховика терміни розміщення страхових резервів повинні бути наближені до термінів несення страховиком зобов'язань за договорами страхування. Для здійснення поточних страхових виплат компанія зобов'язана забезпечити наявність достатніх резервів на розрахунковому рахунку в банку. Страхові резерви, інвестовані в придбання часток в статутному капіталі акціонерних товариств закритого типу, прості векселі (крім векселів банків) також регулюються нормою загальної суми активів, що покривають страхові резерви. Також є вимоги до розміщення інвестицій в державні цінні папери.
Інноваційні фонди, компанії. Інноваційні компанії засновуються тільки юридичними особами, а фонди можуть засновуватися як юридичними, так і фізичними особами. Інноваційним фондом визнається будь-яке товариство відкритого типу, яке одночасно здійснює діяльність, що полягає в залученні коштів за рахунок емісії власних акцій, інвестування власних коштів в цінні папери інших емітентів, торгівлі цінними паперами, а також володіє інвестиціями, цінними паперами, вартість яких становить 30% і більше від загальної вартості його активів протягом визначеного законодавством країни періодом.
Інноваційні фонди бувають відкритого або закритого типу. Відкритий інноваційний фонд - інноваційний фонд, що емітує цінні папери із зобов'язанням їх викупу, тобто надає власнику цінних паперів цього фонду право на його вимогу отримати в обмін на них грошову суму або інше майно відповідно до статуту фонду; закритий інноваційний фонд – інноваційний фонд, який емітує цінні папери без зобов'язання їх викупу емітентом. Статут інноваційного фонду в обов'язковому порядку повинен містити, крім стандартних для акціонерного товариства, такі положення: інноваційну декларацію, яка встановлює основні напрямки, цілі та обмеження інноваційної діяльності фонду, граничні (максимальні або мінімальні) частки статутного капіталу, які можуть бути вкладені в цінні папери того чи іншого виду; порядок залучення позикових коштів.
Довгострокові кредити є найпоширенішими джерелами фінансування інноваційних проектів. Серед них виділяють традиційні (комерційні) кредити і нетрадиційні – лізинг, форфейтинг та франчайзинг), які надаються вітчизняними та іноземними юридичними особами під боргові зобов'язання.
1. Довгостроковий комерційний кредит. Надається на термін реалізації інноваційного проекту. Умови кредитування узгоджуються безпосередньо між банком і підприємством-позичальником (суб'єктом кредитування), на що значною мірою впливає перспективність і комерційна привабливість проекту, яку банк аналізує у процесі ознайомлення з бізнес-планом його реалізації, а також фінансовий стан і ділова репутація позичальника.
2. Лізинг. Це довгострокова оренда машин та обладнання. Дає змогу зменшити розмір початкових інвестицій у створенні виробничих підприємств чи диверсифікації виробництва.
3. Форфейтинг. Фінансова операція, що перетворює комерційний кредит на банківський. Може використовуватися для акумулювання фінансових коштів у процесі реалізації інноваційного проекту, якщо в інвестора бракує коштів для інновацій. Терміни погашення векселів, які при цьому підписує інвестор, рівномірно розподілені у часі, що дає змогу отримати відстрочку по платежах і гарантії банку щодо їх забезпечення.
4. Франчайзинг. Є найповнішою фінансовою схемою залучення інвестиційних ресурсів в інноваційну діяльність. Передбачає тиражування інновацій завдяки залученню великого капіталу. Окрім фінансових коштів за договором франшизи, інноваторові можуть бути передані нематеріальнії активи (технології, ноу-хау), торговельний знак, імідж фірми тощо. Франчайзинг поєднує переваги кредиту і лізингу.
Іноземні прямі інвестиції. Залучаються переважно для реалізації масштабних проектів, пов'язаних з технологічним оновленням виробництва, реорганізацією та диверсифікацією діяльності тощо. Вони можуть радикально поліпшити конкурентні позиції підприємства завдяки впровадженню сучасних технологій (в ефективному використанні яких зацікавлені іноземні партнери). В Україні їх залучають у приватизаційні процеси. Поширенішим є спільне інвестування інноваційних проектів вітчизняними та іноземними інвесторами на правах дольової участі (спільне підприємство). Однак обсяги залучення іноземних інвестицій в Україні нині недостатні, що зумовлено несприятливим інвестиційним кліматом і невисокою привабливістю більшості вітчизняних підприємств для іноземних інвесторів. Інвестиційними інструментами є облігації. Вони відрізняються від акцій тим, що: за ними здійснюється фіксована виплата відсотків (інколи відсоткова ставка може мати плаваючий характер); вони мають фіксований термін дії; за ними виплачується основна сума при погашенні; за ними діє переважна вимога стосовно активів за невиконання зобов'язань.
Внаслідок недосконалості національних законодавств практично повсюдно прийнятою практикою є реєстрація як фондів, так і керуючих компаній в офшорних зонах. Це дозволяє максимально спростити процедуру оформлення і допомагає уникнути складних питань, пов'язаних з подвійним оподаткуванням доходів і прибутку.
Традиційні джерела формування інвестиційних фондів в більшості країн світу – кошти приватних інвесторів, інвестиційні інститути, пенсійні фонди, страхові компанії, різні урядові агентства і міжнародні організації.

3. Обгрунтування джерел фінансування і вибір інвестора
Надані на інноваційний проект кошти мають певну вартість, і за їх використання треба платити, незалежно від джерела отримання. Формою плати за використання фінансових ресурсів можуть бути: дивіденди – акціонерам, відсоткові відрахування – кредиторам, що надали грошові ресурси на певний час. Врахування і аналіз розміру плати за користування фінансовими ресурсами є одним із основних завдань при визначенні джерел залучення інвестицій.
Вибір джерел інвестування інноваційних проектів та програм значною мірою залежить від умов надання кредитів. Наприклад, вітчизняні підприємства можуть скористатися послугами вітчизняних та іноземних банків; портфельних інвесторів – приватних фондів; портфельних інвесторів – фондів допомоги; стратегічних інвесторів. Кожен із них здійснює власну політику щодо умов надання кредитів.
Вітчизняні банки. Знають специфіку та умови ведення бізнесу в Україні найкраще, розуміють вітчизняну фінансову звітність і систему бухгалтерського обліку, можуть запропонувати консультації щодо зниження витрат фінансування, посилаючись на власний досвід. Водночас вони остерігаються ризику і будуть, найімовірніше, вимагати істотного забезпечення кредитних угод.
Іноземні банки. Фінансування за рахунок позичкових коштів іноземних банків можливе на триваліший період і за нижчою вартістю, ніж вітчизняних банків. Крім того, іноземні банки мають доступ до більших обсягів капіталу. Однак вони дуже розбірливі у виборі підприємств, яким можуть надати кредит, і воліють кредитувати виробничі, комунальні, телекомунікаційні підприємства, а також експортні галузі. Збільшення кількості іноземних банків в Україні (через їх філії) останнім часом розширило коло підприємств, які можуть скористатися їхніми послугами.
Портфельні інвестори. Це інвестиційні фонди (приватні фонди і фонди допомоги), фонди венчурного капіталу, пенсійні фонди, страхові фонди тощо. Вони намагаються об'єднати доходи від виплати дивідендів і від підвищення вартості основних засобів (підвищення вартості акцій). Зазвичай не претендують на контрольний пакет акцій, але хочуть мати право голосу в управлінні підприємством, у яке інвестують кошти (голосування на зборах акціонерів, представництво в раді директорів).
Фонди допомоги. Ці інвестиційні інститути підтримують іноземні уряди. Зазвичай вони інвестують кошти у розмірі від 50 000 до 3 млн. дол. США, тобто займаються інвестуванням малих і середніх, а також дочірніх підприємств (особливо за новими напрямами діяльності). Вони працюють безпосередньо із суб'єктами підприємництва. Зі світової практики відомо, що фонди допомоги більше інвестують у період політичної та економічної нестабільності. Оскільки їх діяльність підтримують іноземні уряди, на процес прийняття ними рішень щодо фінансування впливають політичні фактори.
Стратегічні інвестори. Ними можуть бути: компанії, які працюють у тій самій галузі, що й підприємство, у яке вони інвестують; їх мета – розширити існуючі напрями своєї діяльності; компанії, що працюють в іншій галузі промисловості, але намагаються краще використовувати свої активи; фінансово-промислові групи (ФПГ), що прагнуть розвивати стратегічні зв'язки.
Стратегічні інвестори здебільшого оцінюють вартість акцій підприємства вище, ніж портфельний інвестор. Вони налаштовані на довгострокове співробітництво і прагнуть мати значні повноваження при прийнятті стратегічних і оперативних рішень (контрольний пакет акцій, як мінімум – місце в раді директорів); можуть вдаватися до непопулярних заходів, пов'язаних з реорганізацією, зміною стратегії підприємства.
Іноземні стратегічні інвестори намагаються створити канали збуту на закордонних ринках і шукають підприємства, що утримують значну частку ринку або конкретні права на її частку. Крім того, вони розраховують організувати виробництво з низькою собівартістю, знайти висококваліфіковану й відносно недорогу робочу силу. Іноді стратегічний інвестор може знайти нову технологію, одержати вигоду від взаємодії з підприємствами в інших країнах, зокрема можливість продажу продукції (якщо це постачальник) чи готове джерело сировини і матеріалів (якщо це покупець). Найкращим напрямом інвестиційної діяльності для стратегічних інвесторів є підприємства середнього розміру, особливо коли сума інвестицій забезпечує одержання права голосу при прийнятті основних оперативних рішень.
Публічна емісія акцій і облігацій. Використовується відомими великими підприємствами, акції яких мають попит. Додатковий їх випуск і реалізація на фондовому ринку дає змогу підприємству диверсифікувати склад акціонерів (при тому, що жоден інвестор не має контрольного пакета акцій), збільшує ліквідність проданих акцій і є відмінною рекламою для підприємства у разі успіху. Однак публічна емісія акцій потребує додаткових витрат, пов'язаних з високою вартістю підготовки і витратами на емісію, рекламу тощо. Крім того, заздалегідь невідомо, скільки грошей буде отримано, якщо тільки акції не розміщені попередньо в одного чи декількох покупців. В Україні такий спосіб залучення фінансових коштів поки що застосовують рідко.

4. Форми та особливості лізингового фінансування
Одним з інструментів кредитування різних операцій з купівлі машин, обладнання та інших товарів є лізинг. Це особливий вид оренди. Його застосовують передусім для швидкого промислового освоєння великих технічних новацій, що вимагає придбання дорогого обладнання.
Лізинг (англ. leasing – оренда) – довготермінова оренда машин, обладнання, транспортних засобів, виробничих споруд тощо на підставі договору між орендодавцем і орендарем, що передбачає можливість їх викупу орендарем.
Отже, лізинг є одним із способів ефективної інвестиційної діяльності, коли компанія, що має вільні фінансові кошти, може брати участь у фінансуванні підприємницьких проектів інших фірм (найчастіше малих та середніх), які не мають необхідних коштів для повномасштабного фінансування цих проектів.
Лізингова (орендна) операція визначається як господарча операція суб'єкта підприємницької діяльності (орендодавця), що передбачає передавання права користування матеріальними цінностями іншому суб'єкту підприємницької діяльності (орендарю) на платній основі та на визначений термін. При цьому право власності на зазначені матеріальні цінності на весь термін договору зберігається за орендодавцем і враховується на його балансі.
Об'єктами лізингу є рухоме і нерухоме майно, що належить за чинним класифікатором до основних засобів, крім майна, забороненого до вільного продажу на ринку.
За схемою лізингу беруть у довгострокову оренду переважно сучасне устаткування, діагностичну апаратуру, контрольно-вимірювальні прилади, цілісні технологічні комплекси та лінії, міні-заводи «під ключ», медичне устаткування, сільськогосподарську техніку тощо. По закінченні терміну лізингового договору і виплати орендарем повної вартості майна й визначених відсотків це майно стає його власністю або, якщо це обумовлено умовами договору, повертається лізингодавцю.
Суб'єктами лізингу є юридичні особи, що беруть участь у лізинговій операції. До них відносять: лізингодавця – юридичну особу (найчастіше спеціально створену з цією метою лізингову компанію), що передає в лізинг за договором спеціально придбане для цього майно; лізинго-одержувача – юридичну особу, що отримує за договором майно в тимчасове користування:
З огляду на термін та повноту окупності витрат лізин-годавця всі лізингові операції поділяють на оперативний лізинг і фінансовий:
1) оперативний лізинг – лізинг з неповною окупністю, за якого витрати лізингодавця, пов'язані з придбанням майна, яке здають у лізинг, скуповуються лише частково за рахунок першого терміну оренди; по закінченні його майно передається іншому клієнту. При цьому ризик псування чи втрати майна лежить здебільшого на лізинго-давцеві;
2) фінансовий лізинг – лізинг з повною окупністю, за якого витрати лізингодавця, пов'язані з придбанням майна, яке здають у лізинг, скуповуються повністю за перший

5. Венчурний капітал та учасники венчурного фінансування
За обмежених фінансових ресурсів підприємства доцільно використовувати принципово нові механізми залучення коштів в інноваційну сферу, серед яких важливу роль відіграє фінансування за участю венчурного капіталу.
У сучасній економічній науці та практиці термін «венчурний» характеризує категорії та процеси, суть яких відповідає природі самої дефініції: у французькій мові aventuré – авантюрний, ризиковий, у англійській venture – ризикове підприємство, спекуляція, сума, що підлягає ризику.
Поява венчурного капіталу за часом співпадає з епохою «Бітлз», хіпі, «революціями молодіжної субкультури» в США і Європі і виходом людини в космос, а його становлення пов'язане з бурхливим розвитком комп'ютерних технологій і Інтернету.
Більшість революційних технологічних інновацій ХХ ст. були ініційовані фірмами, що фінансувалися венчурним капіталом. Завдяки підтримці венчурного капіталу стали на ноги найбільш успішні в останні роки компанії, такі як DEK, Apple Computer, Compaq, Sun Microsystems, Federal Express, Intel, Netsсape, Microsoft та інші. Венчурний капітал дав змогу розвинути такі нові галузі як персональні комп’ютери і біотехнології, які на сьогодні є основою економік багатьох регіонів у розвинених країнах. Успіх більшості із-понад 400 регіональних полюсів зростання у 80 країнах (найбільш відомими з яких є Силіконова Долина та район Пітсбургу у США, європейські Лойвен у Бельгії, Емілія Романья в Італії, Шотландія у Великобританії, Аахен у Німеччині, Тампере у Фінляндії, Лімбург у Нідерландах, Шанон в Ірландії, деякі азійські регіони та ін.) базується на ефективній взаємодії економіки знань, розвиненої підприємницької культури, інноваційної інфраструктури, венчурного капіталу та відповідної якості життя. Загалом, венчурний капітал сконцентрований у декількох галузях із високими перспективами зростання, а також тяжіє до визначених регіонів.
У США існує понад 1,5 млн. венчурних компаній. До того ж високими є темпи виникнення нових фірм і ліквідації неефективних. У загальній кількості реципієнтів венчурного капіталу США надзвичайно висока частка високотехнологічних галузей (комп'ютери, програмне забезпечення, біотехнологїї, екологічні та медичні технології). У США дві третіх усіх венчурних інвестицій зосереджені у п’яти концентрованих географічних зонах. Аналогічна картина простежується і в інших розвинених країнах.
Сьогодні венчурне інвестування стало одним з найефективніших інструментів впровадження прикладних інноваційних розробок, дозволяючи «заточити науку під ринок». Загалом галузь венчурного капіталу є не настільки великою у абсолютних вимірах, якщо говорити про його частку на класичних фінансових ринках, загальний рівень зайнятості чи обсяги залученого капіталу. Її вагомість полягає у тій ролі, яку відіграють венчурні фонди в пошуку, фінансуванні та допомозі підприємцям, чиї фірми стають інструментами творчого руйнування (за Й. Шумпетером) або досягають успіху у створенні нових економічних просторів.
Економічна роль венчурного капіталу пояснюється перш за все тим, що інвестиції здійснюються у компанії, що зростають; він підтримує ті галузі економіки, які найбільш динамічно розвиваються. Венчурні фонди і компанії живуть за формулою - високий ризик (high risk) - високі технології (high tech) - високий рівень життя (high life). Найбільші обсяги венчурних інвестицій мають США. Ізраїль лідирує за показником частки венчурних інвестицій у ВВП. Серед європейських країн найвище значення цього показника мають Великобританія, Швеція та Фінляндія. Високі значення цього показника корелюють із високими значеннями сумарного інноваційного індексу країн за той самий період.
Функціонування венчурного капіталу зумовлює діяльність венчурних фондів, капіталістів, фірм і компаній. До того ж, якщо термін «венчурний фонд» сприймається однозначно як фінансова організація, що вкладає акумульовані кошти у високоризикові проекти, здатні принести значний прибуток, то словосполучення «венчурна фірма» і «венчурна компанія» можуть використовуватись як синоніми до «венчурний фонд» або для позначення підприємства, у яке вкладається венчурний капітал. Венчурна компанія часто розглядається як управляюча компанія, що спеціалізується у наданні консультативних послуг або відповідає за управління венчурним капіталом, наданим для здійснення інвестицій засновником/засновниками венчурного фонду. У цьому аспекті доцільно визначити наступних учасників ринку венчурного капіталу:
- отримувач венчурних інвестицій (венчурна фірма) – новостворене, як правило, високотехнологічне підприємство;
- венчурні інвестори – інституційні та приватні інвестори, що вкладають кошти у венчурні фонди;
- венчурний фонд – фінансова організація, що акумулює кошти венчурних інвесторів;
- венчурна компанія – юридична особа, що здійснює управління коштами венчурного фонду;
- венчурний капіталіст – керуючий (менеджер) венчурним фондом або венчурною компанією.
- фінансові акцептори - венчурні компанії і підприємці;
- фінансові донори - приватні особи, компанії та спеціалізовані фонди;
- фінансові та інформаційні посередники, що забезпечують зв'язок між представниками перших двох груп.
Категорія венчурний капітал має два значення – це джерело капіталу для прямого інвестування і форма вкладення коштів у приватні підприємства. Характеристика поняття «венчурний капітал» відрізняється у різних авторів і відображає як стадію розвитку національної економіки, так і ту роль, яка відводиться венчурним інвестиціям в тій чи іншій країні.
Національна асоціація венчурного капіталу (США) визначає венчурний капітал як кошти, що вкладаються фахівцями разом із управлінською допомогою у новостворені підприємства, які мають значні можливості зростання. Європейське трактування категорії «венчурний капітал» є більш формальною семантичною дефініцією: венчурний капітал – це грошові кошти професійних учасників ринку, що інвестуються разом із коштами підприємців для фінансування початкових стадій розвитку підприємства (Європейська асоціація приватних інвестицій і венчурного капіталу).
Венчурний (ризиковий) капітал – якісно новий спосіб інвестування коштів великих компаній, банків, страхових, пенсійних та інших фондів в акції малих інноваційних фірм, що мають значний потенціал зростання і реалізують інноваційні проекти з високим рівнем ризику.
Обов'язковою умовою такого інвестування є участь інвестора в управлінні інноваційною фірмою і отримання прибутків від продажу її акцій на фондовій біржі.
За допомогою венчурних фондів заповнюються «мертві зони», нецікаві для великого монополістичного капіталу. Малі інноваційні фірми проникають у ці технологічні ніші. Отже, венчурний капітал є засобом освоєння новітніх науково-технічних досягнень завдяки сучасним формам міжфірмового співробітництва і кооперації та нетрадиційним джерелам фінансування малих наукомістких підприємств.
Венчурний капітал розширює можливості створення і розвитку нової продукції, прискорює інноваційні процеси, підвищує науково-технічний рівень виробництва, формує конкурентне середовище в сфері науки і наукового обслуговування. Він є тією частиною фінансового капіталу, яка формується за рахунок позичкового та акціонерного капіталів і спрямовується на фінансування інноваційного процесу переважно в тій його частині, яка забезпечує виробництво знань. Венчурний капітал пов'язаний із здійсненням ризикових проектів і забезпечує реалізацію вартості продукту інноваційних венчурних фірм.
Діяльність венчурних фірм характеризується певними особливостями:
1. Формується фірма за рахунок коштів індивідуальних та інституційних інвесторів, а управління нею здійснює призначена вкладниками компанія венчурного капіталу – висококваліфіковані спеціалісти у сфері інноваційного та фінансового менеджменту.
2. Акумульовані кошти фірма венчурного капіталу вкладає у ретельно відібрані інноваційні проекти шляхом придбання пакета акцій інноваційних підприємств, які ще не котируються на біржі. Здійснення венчурного фінансування на пайових, а не боргових засадах створює найсприятливіші умови для реалізації інноваційних задумів, надаючи підприємцям необхідний час для розроблення та даючи їм змогу уникнути фінансової відповідальності.
3. Венчурні капіталісти є активними інвесторами, тобто вони не залишають компанію після надання їй фінансових ресурсів, а беруть активну участь в управлінні нею, забезпечуючи корисними діловими порадами та необхідними зв'язками з фінансовими та бізнесовими структурами. Це дає можливість постійно контролювати ринкову кон'юнктуру, значно знижуючи ризик втрати доходів.
4. Венчурні капіталісти виходять із складу проінвесто-ваної ними компанії через продаж належного їм пакета акцій у час досягнення ними такої вартості, яка б свідчила про перетворення компанії-початківця на компанію, спроможну розвиватися самостійно. Тобто доходами венчурної фірми є різниця між початковою ціною акцій підприємства та її величиною на завершальному етапі інвестицій.
За оцінкою економістів, у 15% випадків капітал, вкладений у проект, цілком втрачається; 25% ризикових фірм несуть збитки протягом тривалішого часу, ніж передбачалося; 30% – дають невеликий прибуток; 30% – протягом декількох років багаторазово перекривають прибутком усі вкладені кошти. У 1986–1993 pp. доходи фондів ризикового капіталу в США в середньому в 10–20 разів перевищували суму вкладеного капіталу.
Першим фондом венчурного капіталу в нашій державі Оув фонд «Україна», створений у 1992 р. Він здійснив інвестиції в понад 30 вітчизняних компаній на загальну суму до 10 млн. дол. США. У 1994 p. розпочав свою роботу
Western NIS Enterprise Fund (з капіталом 150 млн. дол. США), а в 1998 р. – Black Sea Fund (належить до складу компанії з управління активами Global Finanse), загальний капітал якого становить приблизно 60 млн. дол. США. У цьому ж році було створено компанію Evroventures Ukraine (з капіталом 30 млн. дол. США). Велика частка фінансування названими фондами (за винятком Western NIS Enterprise Fund) здійснюється за рахунок Європейського банку реконструкції та розвитку.
Експерти оцінюють загальну суму залученого цими фондами капіталу в межах 200–300 млн. дол., але фактично інвестовано не більше 100 млн., що становить приблизно 2 дол. на особу. Щорічні надходження до венчурних фондів Західної Європи в останні роки становлять 50–60 дол. на людину.
Одним із найактивніших венчурних фондів, що діють в Україні, є фонд Western NIS Enterprise Fund. Він реалізує широку програму інвестицій у приватний бізнес шляхом внесків до статутного фонду, кредитів, лізингу, технічної допомоги та інших заходів, які сприяють розвиткові малих і середніх приватних підприємств.

6. Фінансування інноваційної діяльності венчурним капіталом
Фінансування інноваційних проектів за участю венчурного капіталу активно використовують у країнах з розвинутою економікою. Фірми венчурного капіталу (інвестиційні венчурні фонди, венчурні капіталісти), так само як і банки, надають фінансові кошти, необхідні для інновацій. Однак банківське та венчурне фінансування суттєво різняться. Банки є кредиторами: вони очікують повернення позик з певним відсотком. До того ж підприємство зобов'язане надати банку гарантію своєчасного повернення кредиту. Іншим є механізм венчурного фінансування: фірми венчурного капіталу стають співвласниками підприємства, інвестують в нього капітал і отримують за це частку акцій. Банки надають перевагу короткостроковим позикам, а фірми венчурного капіталу роблять внески на довгостроковий період і не вимагають від підприємців банківських гарантій, а отже, беруть на себе значний ризик. Мета венчурного інвестора – вкладення коштів у підприємство, яке організовує роботу настільки ефективно, щоб через 5– 7 років після продажу акцій отримати суму, яка в 3–5 разів перевищила б початковий внесок.
Проблема отримання доходу на венчурний капітал тісно пов'язана з характером продукту інноваційних венчурних фірм і відносинами власності між суб'єктами венчурного капіталу. На ринку венчурного капіталу реалізовується додана вартість: венчурні капіталісти отримують дохід від реалізації своєї монополії на знання.
Залежно від інвестиційних перспектив виділяють три типи венчурних підприємств:
- низькопотенційні підприємства для венчурного капіталу, прибутки яких за 5 років становлять 50 млн. доларів. Такі підприємства не дуже привабливі для венчурних інвесторів, однак їх кількість на ринку сягає 90% усіх інноваційних підприємств;
- венчури середнього ринку, прибутки яких коливаються від 10 до 50 млн. доларів щорічно. Саме вони потребують участі венчурного капіталу;
- високопотенційні підприємства, які мають понад 50 млн. доларів щорічного прибутку впродовж 5 років. Вони найпривабливіші для венчурних інвесторів. Як правило, мають корпоративну форму власності і становлять 1% загальної кількості інноваційних підприємств.
До появи венчурного капіталу в світі були відомі кілька джерел фінансування малого та середнього бізнесу: банківський капітал, великі корпорації і компанії і заможні люди, яких жителі англомовного світу називають бізнес-ангелами (business angels).
Перший венчурний фонд, сформований Артуром Роком в 1961 р, був розміром 5 млн дол. США, з яких інвестовано було всього 3 млн. Але результати роботи фонду виявилися приголомшуючими: витративши всього 3 млн, А. Рок через нетривалий час повернув інвесторам майже 90. Після цього у нього були проекти, які призвели до появи таких відомих сьогодні імен, як « Intel »і« Apple Computer ». До 1984 р ім'я Артура Рока стало синонімом успіху.
В середньому венчурний цикл займає близько десятиліття. У минулому світової венчурний ринок зазнав періоди підйому в 1964-1971, 1978-1987 і 1994-2000 рр. Нижчі точки спаду були, відповідно, в 1975 та 1992 роками Технологічний ринок почав падати в квітні 2000 р, що приблизно і становить середній термін падіння в великому циклі. Так що є підстави вважати, що «дно» було досягнуто в кінці 2003 р, і зараз ми знаходимося на початку нового тривалого циклічного підйому. Позитивним сигналом для інвесторів послужив вихід на IPO (Initial Public Offering - первинне публічне розміщення акцій на ринку) в серпні 2004 р інтернет-пошукача «Google», коли акції компанії продавалися по 85 дол. У серпні 2006 року вони вже котирувалися по 318 дол., і «Google» продав ще частину акцій, отримавши за них 4,18 млрд дол. Не менш успішною і знаковою стала продаж в 2005 р інтернет-проектів «Skype» за 4,1 млрд дол. і «Baidu» (його ще називають китайським «Google») за 4 млрд дол. Обидва проекти були проінвестовані фондами «DFJ», одним із засновників яких є американський мільярдер Тім Дрейпер.
Ризикове (венчурне) інвестування, як правило, здійснюється в малі та середні приватні або приватизовані підприємства без надання ними будь-якої застави або застави, на відміну, наприклад, від банківського кредитування. Якщо мова йде про наукову розробку, то, як правило, «під ідею» створюється невелика фірма, засновниками і співвласниками якої є автори проекту. Венчурні фонди або компанії вважають за краще вкладати капітал в фірми, чиї акції не обертаються у вільному продажі на фондовому ринку, а повністю розподілені між акціонерами - фізичними або юридичними особами. Інвестиції направляються або в акціонерний капітал акціонерних товариств в обмін на частку або пакет акцій, або надаються у формі інвестиційного кредиту, як правило, середньострокового за західними мірками, на термін від 3 до 8 років. На практиці, однак, найбільш часто зустрічається комбінована форма венчурного інвестування, при якій частина коштів вноситься в акціонерний капітал, а інша – надається у формі інвестиційного кредиту.
Венчурний інвестор, як правило, не прагне придбати контрольний пакет акцій компанії (у всякому разі, при первинному інвестуванні). І в цьому – його докорінна відмінність від стратегічного інвестора або партнера. Останній часто спочатку бажає встановити контроль над компанією, що цікавить його з тих чи інших міркувань. Мета венчурного капіталіста інша. Купуючи пакет акцій або частку, меншу, ніж контрольний пакет, інвестор розраховує, що менеджмент фірми буде використовувати його гроші в якості фінансового важеля для того, щоб забезпечити більш швидке зростання і капіталізацію своєї компанії. Ні інвестор, ні його представники не беруть на себе ніякого іншого ризику (технічного, ринкового, управлінського, цінового і пр.), За винятком фінансового. Всі перераховані ризики несе компанія і її управлінці (менеджери). Маючи у себе контрольний пакет, вони зберігають всі стимули для активної участі в розвитку бізнесу. Якщо компанія в період знаходження в ній в якості співвласника і партнера венчурного інвестора домагається успіху, тобто якщо її вартість протягом 5-7 років підвищується в кілька разів у порівнянні з початковою (до інвестицій), ризики обох сторін виявляються виправданими і все отримують відповідне винагороду. Якщо ж компанія не виправдовує очікувань венчурного капіталіста, він може повністю втратити свої гроші (в тому випадку, коли компанія оголошує себе банкрутом), або, в кращому випадку, повернути вкладені кошти, не отримавши ніякого прибутку. Прибуток венчурний капіталіст отримує лише тоді, коли після 5-7 років після інвестування він зуміє продати належний йому пакет акцій за ціною, в кілька разів перевищує первинне вкладення. Тому венчурні інвестори не зацікавлені в розподілі прибутку у вигляді дивідендів, а воліють всю отриманий прибуток реінвестувати в бізнес.
Таким чином, класичне венчурне фінансування відрізняється наступними характеристиками: здійснюється безпосередньо в акціонерний капітал компаній; має на увазі високий ризик; передбачає довгострокове відсутність ліквідності; повернення з інвестицій здійснюється за рахунок продажу акцій (частки в акціонерному капіталі) компаній.
Період перебування венчурного інвестора в компанії називають спільним проживанням (living with company). Поділ ризиків між венчурним інвестором і підприємцем, тривалий період «спільного проживання» і відкрите декларування обома сторонами своїх цілей на початковому етапі спільної роботи - складові цілком ймовірного, але не гарантованого успіху. Однак саме такий підхід є основна відмінність венчурного інвестування від банківського кредитування або стратегічного партнерства.
Заключною стадією процесу інвестування (exit), як правило, є вихід на біржу, іншими словами перетворення її з закритою приватної фірми в відкриту акціонерну компанію. Таким чином, в ідеальній ситуації у венчурного інвестора з'являються шанси досягти своєї головної мети - продати за велику суму належний йому пакет акцій активно зростаючої компанії.

7. Класифікація венчурних компаній. Неформальний та формальний сектор
У венчурному бізнесі прийнята наступна класифікація компаній, що претендують на отримання інвестицій, в залежності від стадії розвитку, на якій вони знаходяться:
1. Ранні стадії.
- Seed ( «компанія для посіву") – до стартова стадія. По суті - це тільки бізнес-ідея, яку необхідно профінансувати для проведення додаткових досліджень, створення дослідних зразків продукції, оцінки концепції бізнесу і підготовки проекту до пошуку інвестицій. Якщо початкові оцінки бізнесу позитивні, то фінансування може покрити витрати на розробку товару (послуги), проведення маркетингових досліджень, побудова команди менеджменту та (або) написання бізнес-плану.
- Start-up ( «тільки що виникла компанія») - стартова стадія. Компанії вже закінчили розробку товару (послуги) і здійснення початкового маркетингу. Компанії можуть перебувати або в стадії установи, або вже існувати протягом певного часу, але не мають тривалої ринкової історії. Зазвичай такі компанії вже мають команду менеджменту, бізнес-план і готові до операційної діяльності.
- Early-Stage ( «рання стадія») - початкове зростання. Компанії випускають готову продукцію і знаходяться на початковій стадії її комерційної реалізації. Такі компанії можуть не мати прибутку і зажадати додаткового фінансування для завершення науково-дослідних робіт.
2. Фінансування розвитку. Expansion – розширення. Обсяги продажів компаній збільшуються, і вони вже отримують прибуток. Отримані кошти використовуються для маркетингу, збільшення оборотного капіталу, розширення виробничої бази та (або) розробки нових товарів (послуг).
На кожному з етапів розвитку компанії від стадій Seed і Start-up та до виходу на фондовий ринок підключатися до фінансування її проекту можуть різні інвестори - від приватних осіб до великих транснаціональних фондів. При цьому частка самих засновників фірми може зменшитися (іноді з 50% до 10-15%), хоча її ринкова вартість разом з ростом компанії помітно (іноді експоненціально) збільшується.
У фінансуванні венчурного бізнесу приймає участь формальний та неформальний сектор.
Неформальний сектор. Фінансуванням проектів на ранніх стадіях їх розробки займаються, як правило, приватні особи – «ангели» (Angel Capital), – які вкладають «посівний капітал» (seed finance). Розмір інвестицій бізнес-ангелів знаходиться в межах від 10 тис. до декількох мільйонів доларів і зазвичай становить 5-20% наявних у них коштів. Бізнес-ангели часто здійснюють кілька інвестицій, тим самим розподіляючи свої вкладення і знижуючи ризики. Вони можуть здійснювати інвестиції від свого імені або через свої компанії, що може бути пов'язано з оподаткуванням або іншими причинами. Зазвичай бізнес-ангели не афішують свою діяльність і віддають перевагу анонімності, тому оцінити реальний розмір ринку неформальних інвестицій неможливо. Однак за існуючими даними кількість активних бізнес-ангелів в Європі оцінюється в 125 000, а кількість скоєних ними інвестицій в 30-40 разів перевищує інвестиції венчурних фондів. Кількість же потенційних бізнес-ангелів перевищує активних в 10 разів. У США бізнес-ангели здійснюють більше 80% інвестицій на початкових стадіях і відіграють неоціненну роль у розвитку малого бізнесу. В Європейському Союзі інвестиційний пул, одного мільйону потенційних бізнес-ангелів становить 10-20 млрд євро. В середньому щорічно вони фінансують в 30-40 разів більше у початкові компанії у порівнянні з інституційними венчурними інвесторами.
Участь бізнес-ангелів в управлінні компанією може бути різною і обговорюється з її власниками в кожному конкретному випадку. Деякі з них можуть бути залучені в повсякденне управління компанією або просто бути пасивними інвесторами. У 80% випадків бізнес-ангели активно беруть участь в управлінні інвестованими компаніями. Середній час, який проводять інвестори на робочому місці в компаніях, становить 3-8 годин на тиждень. Приватний інвестор може зайняти посаду фінансового директора в новоствореній фірмі на неповний робочий день, тобто фактично контролювати використання власних коштів, найняти для цих цілей кваліфікований управлінський персонал або надати можливість управління засновникам компанії.
Формальний сектор. На більш пізніх стадіях розвитку суми, які фінансуються компаніями, є значно більшими. У США зазвичай мова йде про величини, що становлять від 250 тис. до 20 млн дол. на одне «коло» фінансування. Займаються цим найчастіше спеціальні інститути. Організаційна структура типового венчурного інституту виглядає наступним чином. Він може бути утворений або як самостійна компанія (фонд), або як обмежене партнерство. У деяких країнах під венчурною компанією (фондом) розуміють асоціацію партнерів, а не компанію як таку. Директора і управлінський персонал можуть бути найняті як самим фондом, так і окремою компанією, що управляє або керуючим, надає свої послуги фонду. Венчурний капіталіст, що стоїть на чолі фонду або компанії (або керуюча компанія), не вкладає власні кошти в компанії, акції яких він набуває. Венчурний капіталіст – це посередник між синдикованими (колективними) інвесторами і підприємцем. У цьому полягає одна з найважливіших особливостей цього типу інвестування. З одного боку, венчурний капіталіст самостійно приймає рішення про вибір того чи іншого об'єкта для внесення інвестицій, бере участь в роботі ради директорів і всіляко сприяє зростанню і розширенню бізнесу цієї компанії. З іншого – остаточне рішення про здійснення інвестицій приймає інвестиційний комітет, що представляє інтереси інвесторів. В кінцевому підсумку прибуток, що отримується венчурним інвестором належить усім інвесторам, а не йому особисто. Він має право розраховувати тільки на його частину. Крім того, керуюча компанія або приватні особи, співробітники управлінського штату, так само як і генеральний партнер, можуть розраховувати на відсоток від прибутку фонду, що звичайно досягає 20%.
Формальний і неформальний сектори відіграють взаємодоповнюючу роль. Інвестиції неформального сектора особливо важливі на ранніх стадіях розвитку «стартових» фірм, коли вони потребують «посівного капіталу» для розробки концепції продукту і дослідного зразка, в той час як формальний сектор активніший на стадії швидкого зростання фірми, коли потрібні кошти на розширення виробництва і збільшення обсягу продажів.

Кейс №
Мобільні платежі в житті банків: бізнес-інновації від CaixaBank

Жоден захід у світі, присвячений тематиці платежів і фінансів, в наш час не проходить без обговорення тенденцій та перспектив мобільних платежів. На сьогодні рівень проникнення мобільних платіжних сервісів у світі зростає швидкими темпами, залишаючи позаду традиційні фінансові інструменти. Одна з найбільших конференцій в світі Mobile World Congress, що пройшла нещодавно в Барселоні, відзначила, що 2014 стане роком мобільних платежів.
У сфері мобільних платежів задіяні безліч гравців, починаючи від мобільних операторів до банків. Банки є особливо важливим елементом даного ланцюга, виступаючи фінансовим гарантом угод. Але чи розглядають банки можливість зробити свою діяльність на ринку мобільних платежів основним стратегічним пріоритетом у найближчий перспективі? І яке місце в портфоліо банківських послуг займають мобільні сервіси в сучасному великому банку? Це ми розглянемо на прикладі одного з провідних банків Іспанії та Європи CaixaBank.
Як один з найстаріших банків Іспанії (заснований на початку 20-го сторіччя), CaixaBank забезпечує користувачів ефективними рішеннями по всіх банківських каналах: через мережу банківських відділень, банкоматів, за допомогою мобільних пристроїв та Інтернету, а також через інноваційні технологічні пристрої - планшети, смарт-TV, розумні годинники тощо. Кількість клієнтів банків налічує 13,6 млн. осіб, з них 9,4 млн. користуються он-лайн-банкінгом (Linea Abierta), а 3,9 млн. є користувачами мобільних сервісів. Банк обслуговує 12,5 мільйона карт (3 мільйони з яких є безконтактними), а кількість завантажень їхніх мобільних банківських додатків на сьогодні досягла 8 мільйонів.
У даний час одним з найбільш перспективних інноваційних напрямків своєї діяльності CaixaBank вважає мобільні платежі. «Ми вважаємо, що зараз повинні запропонувати своїм користувачам можливість здійснювати оплату з мобільних пристроїв», - так визначив позицію банку директор з мобільних технологій в CaixaBank Давид Урбано. Судячи з оцінок рішень на ринку, задовольнити зростаючий попит споживачів в інноваційних платіжних рішеннях банку вдається - CaixaBank двічі, в 2011 і 2013 роках, отримав звання найбільш інноваційного банку у світі.
На питання, яким має бути мобільне рішення, щоб завоювати популярність у споживачів, пан Урбано відповідає «легким у використанні». Торік кількість користувачів мобільних банківських сервісів CaixaBank склала 3,6 млн. осіб, це один з найвищих показників серед іспанських банків. А за 2013 кількість операцій, що були проведені за допомогою мобільного каналу, перевищила 600 млн., що на 250% більше показника попереднього року. Кожен день з мобільних телефонів клієнтів CaixaBank здійснюється 2,5 млн. переказів та інших операцій. За показником кількості оброблених транзакцій у 2013 р. мобільний банкінг обігнав банкомати.
Крім того, CaixaBank став першим банком, що впровадив власний магазин мобільних додатків - CaixaMovil Store, в якому на сьогоднішній день доступно близько 70 додатків. Спектр доступних в них сервісів включає різні банківські послуги, як то переведення, оплати з карт, конвертер валют і цін, пошук відділень тощо.
Особливе ставлення у CaixaBank і до NFC-технології (Near Field Communication - альтернативний метод оплати товарів і послуг за допомогою мобільного телефону). «Ми завжди були пов’язані з NFC, − зазначає Давид Урбано, − На сьогоднішній день це технологія, яку потрібно використовувати, тому ми підтримуємо її».
У 2010 році спільно з такими провідними компаніями, як Samsung, Visa і Telefonica, CaixaBank почав тестування NFC-платежів, надавши 2000 користувачам мобільні телефони з підтримкою NFC для здійснення розрахунків в більш ніж 500 магазинах по країні. Сьогодні банк співпрацює з трьома провідними мобільними операторами − Telefonica, Vodafone і Orange, охоплюючи 85 % іспанського ринку. Зараз банк також надає користувачам безконтактні стікери, які оснащені чіпом, кріпляться до задньої стінки мобільного телефону і дозволяють здійснювати безпечні безконтактні платежі.
CaixaBank був піонером у реалізації ще ряду інновацій. Наприклад, банк першим в світі впровадив безконтактні банкомати, спрощуючи користувачам процес зняття готівки.
На сьогоднішній день банк тестує два інноваційних рішення: додатки для смарт-годинників і для Google Glass. За допомогою програми для смарт-годинників можна буде стежити за оновленнями курсів акцій на обраних біржах. А додаток для Google Glass дозволить не тільки знайти найближчі відділення банку , а й перевести ціни з однієї валюти в будь-яку іншу валюту світу. «Ми почали тестування технології частково з інтересу до самої інновації, − розповідає директор по мобільних сервісах, − Проте вже через тиждень виявили, що більше 1000 користувачів завантажили додаток для смарт-годинників. Отже, це зацікавило наших клієнтів».
Поділився пан Урбано та баченням найближчого майбутнього в сфері платежів. «Я не думаю, що в найближчі роки можуть зникнути банківські картки, як багато хто прогнозує, − зауважив Урбано. − Адже незважаючи на появу все нових і нових інструментів, люди як і раніше користуються готівкою. Те ж стосується нашого банку. Ми розробляємо безліч інноваційних рішень, але люди як і раніше ходять в банківські відділення, користуються Інтернет-банкінгом, здійснюють оплату з мобільного пристрою. Наше завдання − запропонувати клієнтам всі можливі рішення. А вони безсумнівно вирішать, чим хочуть користуватися» .
CaixaBank, незважаючи на свою вікову історію , став відомим і одним з провідних банків Іспанії та Європи саме завдяки інноваційному напрямку діяльності. Мобільні платежі − частина цієї інноваційної стратегії. І судячи з тенденцій ринку, озвученим багатьма експертами, обраний напрям є вірним і досить перспективним.

Завдання:
1. Користуючись матеріалами з кейсу та інформацією з Інтернету, визначте, які з інноваційних продуктів запропоновані CaixaBank знайшли найбільше визнання на ринку.
2. Складіть таблицю номенклатури інноваційних банківських продуктів CaixaBank та надайте їх характеристику, користуючись матеріалами кейсу та інформацією з Інтернету.
3. Відомо, що визначення інноваційності залежить від того, хто робить оцінку – споживач, розробник або продуцент новації. Визначте з позиції CaixaBank вектори пропозиції на банківському ринку нових інноваційних продуктів та проведіть експертні оцінки цієї пропозиції з позиції споживачів.
4. Підтвердіть або спростуйте твердження щодо до того, що банку CaixaBank необхідні нові «важкі діти» - інноваційні банківські продукти, які виступають джерелом зростання та допомагають підтримувати збалансований попит на висококонкурентному світовому банківському ринку.
5. Визначте ті види інноваційних банківських продуктів, що пропонуються CaixaBank, які б, на Вашу думку, були перспективними на вітчизняному банківському ринку. Обґрунтуйте свій вибір, опишіть потенційну цільову клієнтську аудиторію та загальну концепцію просування на ринку України.

[color=#80FFFF]Як Ізраїль став «інноваційної теплицею»[/color]

У 1950-х головним експортним товаром Ізраїлю були апельсини. Зараз 11% ВВП Ізраїлю - продукція хай-тек, з $ 70 млрд експорту більше половини припадає на високотехнологічні товари. У маленькій країні працює 4000 стартап-компаній - приблизно як в США. Це називають «ізраїльським чудом».
Домогтися цього вдалося частково завдяки притоку фахівців з інших країн, в тому числі і з країн СНД, частково - завдяки правильній інноваційної політики. В Ізраїлі навчилися доводити розробки вчених до стану ринкового продукту. В тому числі, до речі, і в сільському господарстві. Відомі у всьому світі помідори черрі вивели в лабораторії Єврейського університету в Єрусалимі на початку 1970-х. Створена при університеті компанія отримала в результаті сотні мільйонів доларів прибутку.
Як і в будь-якій цивілізованій країні, комерційна діяльність університетам в Ізраїлі заборонена. Але при кожному університеті є компанії технологічного трансферу. Там, де вони працюють 15-20 років, вони приносять прибуток. Компанія Аріельского університету поки збиткова, хоча вона вже заробляє мільйони доларів. Університет щороку інвестує якусь суму, розуміючи, що це вкладення в майбутнє.
Не ставиться питання, ми вам дали $ 500 000, а ви їх нам до кінця року поверніть або дайте $ 505 000. При такому підході компанія загине раніше, ніж стане на ноги.
Роль держави в ізраїльській системі трансферу технологій досить велика. Основну роль відіграють Міністерство оборони і Міністерство промисловості та торгівлі. Там є спеціальні підрозділи - Офіси головного вченого, що відповідають за інноваційну політику, сформовані фонди для підтримки нових розробок. Частина коштів розподіляється за конкурсом, коли всі бажаючі подають свої заявки. Ізраїльська бюрократія мало чим поступиться російської, але організовано все прозоро і професійно. Я як ректор університету і член всіляких порад не можу вплинути на прийняття рішень. Якщо мої проекти беруть участь в конкурсі, мене відсікають від всіх рад. Заявки обов'язково проходять анонімне рецензування міжнародних експертів. Буває, що відгуки позитивні, але проект відхиляють - просто не вистачило грошей. Проект не увійшов до числа кращих. Таким ми можемо допомогти з коштів університету.
Є відбір без конкурсу. Подається заявка, причому у претендентів обов'язково повинен бути партнер з бізнесу. У міністерства промисловості є різні програми підтримки. Наприклад, існує програма для проектів в ранній стадії, яка не вимагає реалізації продукту, а тільки промислове підприємство, зацікавлене в проекті. Програма річна: 10% вкладає підприємство, 90% - фонд. Доведення технології до стадії виробництва може займати 2-3 роки.
Ще один шлях - знамениті ізраїльські технологічні «теплиці». У всьому світі і в Росії намагаються повторити цю технологію, але не додумують до кінця. Ідея проста: держава повністю надає інфраструктуру для розробників. Програма створювалася в основному для приїхали з колишнього СРСР фахівців, які не могли забезпечити співфінансування, але самі потребували допомоги. В результаті багато «теплиці» стали основою для успішних приватних компаній. Поруч з нашим кампусом є завод, який займається вирощуванням монокристалів (KTP-кристали, які використовуються, наприклад, в телевізійній техніці, в приладах нічного бачення) і на десятки мільйонів доларів продає продукцію в Японію, Китай, Тайвань. Підприємство починалося в теплиці, засновником був фахівець, який приїхав із Середньої Азії. До сих пір розповідають, як російський вирощував кристали в «самоварі» - це був саморобний прилад, тепер там найсучасніше обладнання.
Чому не вдаються спроби створити подібні «теплиці» в інших країнах? Від авторів вимагають знайти співфінансування, і все глухне. Щоб знайти фінансового партнера, потрібні люди, які вміють це робити. Сам винахідник цього не зможе. В Ізраїлі держава бере це на себе, віддача від успішних проектів компенсує те, що було втрачено на невдалих. Умова відкриття проекту - команда з п'яти дослідників і обов'язково супроводжує від «теплиці».
Вища рада за технологічними «теплицям» включаються представники ВНЗ і бізнесменів. Під час обговорення проектів часто виникає дилема: видно, що проект прекрасний, але команда не Може його реалізувати. Проект не проходить, потрібно знайти фахівців, які можуть його довести до розуму. Буває зворотна ситуація, коли люди підходять, а проект на межі. Ось тоді його дозволяють. Немає такого питання: яка ймовірність реалізації проекту? Не можна міркувати, що 90% шансів проти і тільки 10% - за. Ніколи не можна сказати, що ось це зіграє. Іноді потрібно дозволити проект з високим рівнем ризику. А вирішувати повинен фахівець.
У країнах СНД заважає, як правило, надмірний державний контроль. В Ізраїлі вчені не так бояться всіляких процедур та перевірок. Ізраїльтян лякає, коли вони чують: «Ми поставили завдання створити в наступному році 60 стартап- компаній», «К1 січня підвищимо інноваційний рівень університету». Як можна ставити такі завдання? Можна мріяти, можна хотіти. А ставити такі завдання - створювати помилкові стимули, провокувати показуху. Краще поміняти чинне митне законодавство, закони про підтримку малого бізнесу, щоб вони відповідали сучасним вимогам. Це дуже важливо для інноваційних компаній.
Навіть найвищий адміністратор не може давати вказівки університету, чим потрібно займатися вченим, або наказувати бізнесменові, який підтримати проект. Можна наказати державним компаніям: дати туди гроші. І гроші підуть в трубу. Сотні проектів пройшли через мою лабораторію, але лише в одиничних випадках інвестори вклали гроші. Вони кажуть: ми віримо в те, що ви добре зробите, але нам потрібно ще вірити, що це хтось купить.
У Аріельского університету (Ізраїль) є особливість: Високий відсоток російськомовних серед викладачів і учнів університету ми вважаємо конкурентною перевагою. Створюється Товариство друзів університету, куди увійдуть бізнесмени, вчені, громадські діячі. Такі суспільства у нас вже є в США і Англії.

Читайте докладніше на Forbes: http://www.forbes.ru/mneniya-column/ide ... -teplitsei

Случайное знакомство: как создатель «Мамбы» попал в список Forbes
Уитни Вулф Херд, создатель быстроразвивающегося дейтингового сервиса Bumble, не сходит с обложек журналов, она желанный хедлайнер всевозможных конференций. Практически в каждой посвященной ей статье говорится, что за прошедшие четыре года ей многое пришлось пережить: скандал с бывшим партнером и бойфрендом Джастином Матином, уход из Tinder, суд с Матином в попытке наказать его за харассмент, а потом запуск Bumble.
Но за кадром часто остается главный игрок — Андрей Андреев, соавтор идеи сервиса, с помощью которого только у женщин есть возможность начать знакомство. В 2018 году он впервые вошел в число миллиардеров по версии Forbes. Его состояние оценивается в $1,5 млрд.
Андреев вспоминает, что, когда у Уитни начались неприятности, он первым делом связался с ней. Годом ранее, в 2013-м, они вместе поужинали в одном из американских ресторанов. Уитни еще встречалась с Джастином и работала в Tinder, а Андреев был их конкурентом. Из всех основателей Tinder Уитни была наименее известна широкой публике, но Андрееву она сразу понравилась своей увлеченностью, энергичностью и целеустремленностью, поэтому он следил за ее карьерой.
Выдающиеся специалисты по отношениям, управлявшие судьбами миллионов влюбленных в мире, собравшись за одним столом, не подозревали, как жизнь перемешает любовь и ненависть, дружбу и работу в их жизни. Четыре года назад Tinder была совсем молодой компанией и активно развивалась в США. Андреев был куда более опытным игроком. За его плечами были успешные сервисы — «Мамба» и Badoo, но он никак не мог покорить американский рынок. Теперь вместе с Уитни ему удалось создать компанию, за которую предлагают более $1 млрд.
Американская мечта
Сорокатрехлетний Андрей Андреев совершенно не похож на миллиардера. «Такой эклектичный, причудливый, но творческий, что очень нужно отрасли. Надеюсь, он не продаст свою компанию в ближайшее время», — рассказывает старший консультант аналитического агентства Courtland Brooks Марк Брукс. Он вспоминает первую встречу с Андреевым: бизнесмен явился в своей неизменной белой майке, задал необходимые вопросы и ушел, не теряя ни минуты. Зато в другой раз, зайдя к Бруксу на встречу руководителей дейтинговых интернет-сервисов, Андреев полвечера провел на кухне, готовя для коллег свой знаменитый луковый суп, который одно время подавали в лондонском ресторане с двумя мишленовскими звездами.
«Андрей определенно научил меня ценить новую и нестандартную кухню, — рассказывает Уитни. — Последние три года мы с мужем много путешествовали с Андреем, это стало нашей общей страстью». Но это, конечно, не единственное, что объединило их с Андреевым. Большинство разъездов было связано с совместной работой, хотя, покинув Tinder, Уитни собиралась навсегда завязать с дейтингом.
Первое предложение Андреева о встрече, поступившее сразу после скандала с Матином, она просто проигнорировала. Херд вынашивала идею собственной социальной сети для женщин Merci, которая фокусировалась бы на комплиментах. Таким образом Уитни давала выход своей травме, признавалась она Forbes. За несколько месяцев, которые прошли с момента подачи ею иска к Tinder и до заключения мирового соглашения между сторонами, она столкнулась в онлайне с волной оскорблений, отлично знакомой женщинам, которые решают публично говорить о сексуальных домогательствах.
«Совершенно незнакомые люди писали мне ужасные вещи и обсуждали меня, — рассказывает Херд. — Я не баллотировалась на государственную должность, не пыталась попасть в реалити-шоу. Я была просто девушкой, которая откуда-то ушла». Когда оскорбления сменились угрозами изнасилования и убийства, она удалила свой аккаунт в Twitter. Не заставили себя ждать панические атаки и паранойя. «Я была сломлена», — рассказывает Уитни.
Тем временем Андреев сдаваться не собирался. Не получив ответа от Херд, бизнесмен пошел официальным путем. Он попросил своих юристов связаться с ее адвокатами, пожелать ей удачи в судебной тяжбе с Tinder и сообщить, что он рад будет с ней поработать. Он хотел предложить ей должность директора по маркетингу в Badoo, надеясь, что ее опыт поможет продвижению компании в США — Андреев давно мечтал об американском рынке.
Херд как раз планировала проведать младшую сестру, которая проходила обучение в кулинарной школе в Париже, и решила заскочить в Лондон к Андрееву. Предложение о работе она отклонила. «Не дождетесь, я не буду наемным сотрудником, — вспоминает она свой ответ. — Я запускаю свою компанию и не хочу больше заниматься дейтингом». Зато она презентовала Андрееву Merci. Бизнесмен хоть и оценил идею социального бренда, ориентированного на женщин, все-таки настойчиво рекомендовал создавать дейтинговый сервис, а не приложение для комплиментов, поскольку именно в этой области она сильна.
Они целые дни гуляли по лондонским улицам и паркам и обсуждали идеи. Андреев объяснил, что хотел объединить ее врожденный талант к маркетингу и брендингу с инфраструктурой, капиталом и ресурсами, которые были в его распоряжении после почти десятилетия существования Badoo. После того как Херд в сентябре 2014 года заключила мировое соглашение с Tinder (которое весьма кстати не включало положение о запрете конкуренции), она приняла предложение Андреева.
Любовь и не только
Дейтинговые приложения обязательно должны учитывать национальную ментальность пользователей, объясняет Андреев. Он родился в Москве в семье видного ученого-физика Вагнера Оганджанянца и с детства увлекался технологиями: в подростковом возрасте собрал радиостанцию, по которой мог переговариваться с друзьями, жившими в том же квартале. Вскоре после окончания школы, в начале 1990-х, он уехал учиться в Испанию. Но делать бизнес приехал в Россию, где у него остались знакомые программисты и бизнесмены.
В 1999 году Андреев запустил сервис веб-аналитики SpyLog, а в 2002-м — сервис контекстной рекламы «Бегун». Проект, в котором оплата зависела от количества кликов посетителей, вышел на операционную прибыль в первый же год после запуска. Работая в «Бегуне», Андреев познакомился с владельцем «Финама» Виктором Ремшей, который стал инвестором этого и последующего его проектов. Продав 80% «Бегуна» «Финаму» в 2003 году, Андреев год спустя неожиданно создал службу знакомств «Мамба».
Знакомые Андреева рассказывают, что сначала он занимался сферой дейтинга для себя — просто хотел упорядочить процесс знакомства. Но в какой-то момент понял, что это превращается в новый бизнес, который имеет международные перспективы, а Андрееву всегда хотелось размаха. И хотя со своей девушкой Андреев познакомился на дружеской встрече, он признался Forbes, что работа в дейтинговом бизнесе сняла некоторые психологические барьеры: обдумывая, как повысить эффективность знакомства в виртуальной реальности, он перестал стесняться заводить новых знакомых и в реальной жизни.
«Мамба» была очень успешна и принесла Андрееву первый серьезный капитал. Сервис начал зарабатывать благодаря введению оплаты через SMS: многие люди готовы были платить за то, чтобы войти в первую десятку предлагаемых партнеров. Некоторые пользователи выкладывали даже до $1000, чтобы постоянно висеть в топе. Но компанию с русскими корнями трудно продвигать на международном рынке. Кроме того, постоянно нужно помнить о менталитете. «Они [европейцы] привыкли, что служба знакомств — это закрытая среда, где за абонентскую плату получаешь доступ к базе данных. Бесплатная регистрация вызывала подозрение», — рассказывал Forbes экс-президент «Мамбы» Никита Шерман.
В октябре 2005 года сервис «Мамба» насчитывал 4,5 млн анкет, и «Финам» купил его за $20 млн. Неизвестно, какая именно доля принадлежала Андрееву, но вырученных средств хватило на запуск в 2006 году дейтингового сервиса Badoo со штаб-квартирой в центре европейской деловой жизни — в лондонском районе Сохо. «Нам нравится дейтинг, новые знакомства с интересными людьми. Есть понимание, что это та тема, которая будет актуальна всегда, будут меняться только способы и средства, — объясняет Андреев. — Поэтому мы делаем то, что нам нравится, и то, в чем у нас есть экспертиза». Но при этом он замахнулся больше чем просто на службу знакомств: он хотел создать сервис, который сочетал бы черты дейтинга и социальной сети.
Facebook — слишком большой, объясняет Андреев, а его сервис скорее сконцентрирован на друзьях друзей: «Незнакомая девушка скорее согласится поговорить с вами, если вы находитесь на вечеринке у друга, а не на улице. В ночном клубе шанс завязать знакомство будет выше, если у вас есть общие друзья в приложении». А в приложении начать диалог еще проще, чем лично.
Андреев постоянно внедряет новые технологии в сервисе, считая их важным конкурентным преимуществом. Например, недавно в Badoo появилась функция поиска двойников (look alike), которая вызывает пользователей сервиса, похожих на выбранный портрет. Изначально ее использовали для внутренних целей — чтобы находить недобросовестных пользователей, которые вместо своего реального портрета ставили лица знаменитостей, вводя окружающих в заблуждение. Затем Андреев решил, что пользователям понравится искать кого-то, похожего на знаменитостей. А чтобы после знакомства они не уходили в сторонние сервисы, в Badoo внедрили видеочаты.
Идеи Андреева работают. По итогам 2017 года в Badoo насчитывалось 370 млн анкет, за что The Times назвал его «главным сводником», точнее, «матчмейкером», ведь в Badoo знакомятся не только ради романтических отношений. У Tinder 50 млн, правда, этот сервис считает только активных пользователей, поэтому прямое сравнение некорректно.
На пути к миллиардам
Емкость международного рынка дейтинговых сервисов в 2016 году составила $4,6 млрд, из них на США, по данным портала статистики Statista, приходится $1,9 млрд, а на Европу — $1,2 млрд, и около половины этой суммы обеспечивает Великобритания. Таким образом, англо¬язычные рынки — самые желанные для этих сервисов. Андреев много лет прожил в Испании, и знание менталитета испанцев помогло ему продвигать сервис Badoo в Европе и странах Латинской Америки. Но для покорения более конкурентных рынков США и англоязычных стран этого было недостаточно.
Для выхода на американский рынок Андреев в 2014 году купил старый национальный сервис Hot or Not. От него осталось только название и база пользователей, а начинку Андреев полностью поменял. Во-первых, он перенес сервис на мобильные устройства. Во-вторых, как утверждает бизнесмен, он раньше Tinder придумал новую «фишку» — свайп (смахивание в сторону, которое использовалось в iPhone для разблокировки экрана): вправо — познакомиться, влево — отказать. Протестировав это нововведение на Hot or Not, он его распространил и на Badoo. Теперь свайп используется практически во всех сервисах знакомств.
После перезапуска Hot or Not ему удалось вернуть некоторую популярность сервису, но, по словам самого Андреева, у него по сей день всего около 2 млн установок. «У приложения не нашлось лидера», — объясняет не¬удачу Андреев. В будущем он запускал новые компании, только если находился менеджер, который был способен заниматься оперативным управлением и осуществить их общий план, на себя же российский бизнесмен брал финансирование, продуктовую поддержку и монетизацию продукта.
Сооснователь дейтинг-сервиса Huggle Валерия Старк приехала в Лондон для работы в ресторане Новикова. После окончания контракта она осталась учиться в Великобритании, но знакомый с ней по ресторанным делам Андреев пригласил ее на должность директора по маркетингу Badoo и помог запустить Huggle — сервис знакомств людей со схожими увлечениями, будь то театр, йога или веганство. Андреев участвовал в Huggle на стадии формулирования концепции и далее обеспечивал разработку продукта и маркетинговую поддержку в обмен на долю в компании. По такому же принципу он вложился в Chappy (дейтинговый сервис для геев) и, конечно, Bumble.
Рецепт «секретного соуса» Bumble родился у Херд однажды вечером за коктейлями. «Я представляла сценарий, в котором у парня не было моего номера, но у меня был его, — вспоминает она свой рассказ Андрееву. — Что если женщины будут делать первый шаг, отправлять первое сообщение? А если они этого не сделают, то совпадение профилей исчезнет через 24 часа, как в сказке про Золушку с тыквой и каретой? Что если мы можем «зашить» эту идею в продукт?» Это был момент озарения, и оно могло возникнуть только у того, кто хорошо знает свою целевую аудиторию, потому что сам к ней принадлежит.
После перебора названий предприниматели сошлись на Bumble — в полной уверенности, что такие элементы бренда, как соты и пчелы, дадут отличный маркетинговый толчок. Приложение запустилось в декабре 2014 года и в первый же месяц преодолело отметку 100 000 скачиваний. Идея сервиса знакомств, где инициатива полностью за женщиной, оказалась находкой для американского рынка, который так долго не покорялся Андрееву.
Он вложил в Bumble $10 млн и получил 78,21% в капитале компании. Херд стала CEO и владельцем 20%-ной доли со всей присущей этим титулам автономией и доступом к инфраструктуре Badoo и ноу-хау Андреева. «Он помог мне преодолеть трудности при создании продукта, а также занимался монетизацией и масштабированием. В последних двух областях я не столь опытна, как Андрей», — рассказывает Уитни Вулф Херд. Например, когда пришло время брать с пользователей деньги за различные опции внутри приложения, команда Bumble с помощью Badoo с первого дня разрабатывала сложные технологии, направленные на поддержку подписок.
Приложение начало монетизацию за счет встроенных покупок только в августе 2016 года, и уже по итогам 2017-го ожидается $100 млн выручки — и эта цифра при грамотном маркетинге может удвоиться в этом году.
«Сервис значительно отличается от Badoo, и это игра вдолгую. Парни пойдут туда, где много девушек, и в первую очередь их привлекут энергичные активные девушки, которые мыслят по-современному и готовы сделать первый шаг», — объясняет секрет успеха Bumble Марк Брукс.
Tinder с 50 млн активных пользователей оценивается в $3 млрд. У Bumble, по данным источника, близкого к компании, более 23 млн зарегистрированных пользователей, и он быстро растет. В этом году Херд отказалась продать приложение за $450 млн Match Group (материнская компания Tinder), говорят источники, знакомые с ходом переговоров. Они утверждают, что осенью Match повторил свое предложение, и на этот раз речь шла об оценке компании, превышающей $1 млрд. Match отказался от комментариев.
Пару лет назад Андрееву предлагали продать Badoo за несколько сотен миллионов долларов, рассказывает Марк Брукс, а сейчас у компании показатели выше и она стоит дороже. «Но мне кажется, что Андреев не готов уйти на пенсию», — заключает эксперт.

Лично мне кажется, что тут следует брать пример из уже известного нам предприятия Дарница. Из локального масштаба эта фармкомпания стала уже известной на весь мир, она выигрывает многие престижные награды и так далее. А секрет прост, владелец этой фармкомпании Глеб Загорий https://i.lb.ua/120/06/5b0d55ba63b7b.jpeg туда вкладывал душу. Потому конечно же все и получилось. Надеюсь, что они и дальше продолжат развитие. Я активно слежу за их деятельностью.

Flap barrier, as the upgraded version of the tripod turnstile and swing barrier, is a hi-tech product for pedestrian access control. Access control flap barrier has features of precise craftsmanship, comprehensive functions and high technology. It has application in high class communities, intelligent buildings, hotels, subway stations and other high level venues.